Тихий Дін - Михайло Шолохов

26 червня.

Жеребця б їй із станичної стайні...

Жеребця!

28 червня.

Мені важко з нею .розлучитись. Вона мене обплутала мов баговиння. їздили сьогодні на Воробйові гори. Вона сиділа в номері коло віконця, і сонце, через різьбу карниза, нестримно падало на пуколь її волосся. Волосся кольору червоного золота. Ось тобі й поезії шматок!

4 липня.

Я покинув роботу. Мене покинула Лисавета. Пили сьогодні з Стрежнєвим пиво. Вчора пили горілку. Розлучились з Лисаветою, як і годиться культурним людям, коректно. Тишком-нишком. Сьогодні бачив її на Дмитрівці з молодим чоловіком в жокейських чобітках. Стримано відповіла на моє вітання. На цьому час би й кінчити вже записки — джерело висохло.

ЗО липня.

Доводиться зовсім несподівано взятись за перо. Війна. Вибух звірячого ентузіязму. Від кожного котелка, мов від шолудивого собаки, за верству смердить патріотизмом.

Хлопці обурені, а я радію. Мене гризе нудьга за... "втраченим раєм". Вчора дуже скоромно бачив уві сні Лисавету. Вона залишила тужний слід. Розважитись би.

1 серпня.

Буча і галас надокучили. Повернулось колишнє, туга. Смокчу її, мов дитина мізюк.

З серпня.

Вихід! Іду на війну. Нерозумно? Дуже. Ганебно?

Годі бо, мені ж нікуди дівати себе. Хоч крихітку інших відчувань. А цієї пересй'чености не було ж. два роки тому. Смокчу її, мов дитина мізюк.

7 серпня.

Пишу в вагоні. Допіру виїхали з Воронежа. Завтра зсідати на Кам'янській. Вирішив твердо: йду за "віру, царя й батьківщину".

12 серпня.

Мені влаштували урочисті проводи. Отаман підпив і дви нув запальну промову. Потім я йому сказав пошепки: "Дурень ви, Андрію Карповичу". Він здивувався і образився до пазелені на лицях. Прошипів уїдливо: "А теж освічений, ви не з тих, кого ми 1905 року шмагали нагайками?" Я відповів, що, на жаль, "не з тих", і порадив йому прилучитись до есдеків. Батько плакав і. ліз цілуватись, а ніс в шмарклях. Бідний, любий батько. Тебе б у мою шкуру. Я йому жартома запропонував іти зі мною, і він перелякано викликнув: "Що ти, а хазяйство?" Завтра виїздю на станцію.

13 серпня.

Незібрані де-не-де хліба. Ситі на горбках бабаки. Разюче подібні до тих німців на дешевій літографії, яких Кузьма Крючков нанизує на списа. Жив, проживав, вивчав математику й інші точні науки і ніколи не думав, що стану отаким "шовіністом". У полку я з козаками ой погомоню.

22 серпня.

На якійсь станції бачив першу партію полонених. Показний австрійський офіцер із спортсменською поставою ішов під вартою .на вокзал. До нього посміхнулись дві панянки, що гуляли на пероні. Він ідучи спритно вклонився і послав їм поцілунка.

Навіть у полоні чисто виголений, Галантний, жовті краги виблискують. Я провів його поглядом: гарний молодий

хлопець, приємне товариське обличчя. Зітнись з таким — і рука шаблю не підніме.

, 24 серпня.

Біженці, біженці, біженці... Всі колії забиті ешельонами з біженцями та салдатами.

Пройшов перший санітарний потяг. На зупинці з вагону вискочив молодий салдат. Завій на обличчі. Розговорились. Поранило картеччю. Страх як задоволений, що навряд чи доведеться служити, пошкоджено око. Сміється.

27 серпня.

Я в своєму полку. Командир полку дуже гарний дідуган. Козак з низових. Тут уже дхне крівцею. За чутками, післязавтра на позицію. Моя третя чота, третьої сотні — з козаків Костянтинівської станиці. Сірі хлопці. Один тільки балакун і співака.

28 серпня.

Виступаємо. Сьогодні особливо гуркотить там. Вражіння таке, наче надходить гроза і вигримляє далекий грім. Я навіть принюхався: чи не пахне дощем? Але небо — сатинове, чистеньке.

Кінь мій вчора закульгав, забив ногу об колесо похідної кухні. Все нове, незвичайне і не знаєш, за що взятись, про що писати.

ЗО серпня.

Вчора не було часу записати. Зараз пишу на сідлі. Хитає і літери повзуть з-під олівця безглуздо-потворні. їдемо троє з фуражирками по пашу.

Зараз хлопці ув'язують, а я лежу на череві і "фіксую" з запізненням учорашнє. Вчора вахмістр Толоконніков послав нас шістьох в рекогносцировку (він зневажливо величає мене "студентом": "Ей, ти, студент, підкова в коня відривається, а ти й не бачиш?"). Проїхали якесь напівспалене містечко. Гаряче. Коні й ми мокрі. Погано, що козакам доводиться і влітку носити суконні шаравари. За містечком у рівчаку побачив першого забитого. Німець. Ноги по коліно в рівчаку сам лежить на спині. Одна рука підвернута під спину, в другій затиснута рушнична обійма. Рушниці коло нього немає. Вражіння жахливе. Поновлюю в пам'яті пережите і мороз іде поза шкурою... В нього була така поза, наче він сидів, звісивши ноги в рівчак, а потім ліг спочиваючи. Сірий мундир. Каска. Видно шкіряну підшивку пелюстками, як у цигарках, для того, щоб не висипався тютюн. Мене так приголомшило це перше переживання, що не пам'ятаю його обличчя. Бачив тільки жовтих великих комах, що Лазили по жовтому чолі і осклілих примружених очах. Козаки проїжджаючи христились. Я дивився на плямочку крови з,правого боку