Діти підземелля - Володимир Короленко

Він розсунув кущі козолисту та бузку і зник у зелені під стіною каплиці; я пішов туди за ним і опинився на невеличкому, твердо втоптаному майданчику, що зовсім ховався в зелені.

Між стовбурами черемхи побачив у землі досить великий отвір з земляними сходами, які вели вниз. Валек спустився туди, запрошуючи мене за собою, і за кілька секунд ми обидва опинилися в темряві, під землею. Узявши мою руку, Валек повів мене якимсь вузьким вогким коридором; круто звернувши праворуч, ми раптом увійшли в просторе підземелля.

Я зупинився біля входу, вражений небаченим видовиськом. Два струмені світла різко лилися згори, виділяючися смугами на темному тлі підземелля; світло це проходило в два вікна: одне – в підлозі склепу, друге, трохи далі, очевидно, було влаштоване так само; сонячне проміння проникало сюди не прямо, а спочатку відбивалося від стін старих гробниць; воно розливалося в вогкому повітрі підземелля, падало на кам'яні плити підлоги, відбивалося і наповнювало все підземелля тьмяними відблисками; стіни теж були складені з каміння. Високі широкі колони масивно здіймалися знизу і, розкинувши на всі сторони свої кам'яні дуги, міцно змикалися вгорі склепистою стелею. На підлозі в освітленому місці сиділо дві постаті. Старий, "професор", схиливши голову і щось бурмочучи про себе, колупав голкою в своєму лахмітті. Він не підвів навіть голови, коли ми зайшли в підземелля, і коли б не легкі рухи руки, то цю сіру постать можна було б вважати за кам'яну статую.

Під другим вікном сиділа з купкою квітів, перебираючи їх за своєю звичкою, Маруся. Струмінь світла падав на її біляву голівку, заливав її всю, але, незважаючи на це, вона неясно вирізнялася на тлі сірого каміння дивною і маленькою туманною плямочкою, що от-от розпливеться і зникне. Коли там, угорі, над землею, пробігали хмари, заступаючи сонячне світло, стіни підземелля поринали зовсім у темряві, а потім знову виступали жорстким, холодним камінням, змикаючись міцними обіймами над крихітною постаттю дівчинки. Я мимоволі згадав слова Валека про "сірий камінь", що висмоктує з Марусі її радість, і почуття забобонного страху закралося в моє серце; мені здавалося, що я відчуваю на ній і на собі невидимий кам'яний погляд, пильний та пожадливий.

– Валек! – тихо зраділа Маруся, побачивши брата. Коли ж вона помітила мене, в її очах блиснув живий вогник. Я віддав їй яблука, а Валек, розломивши булку, частину подав їй, а другу відніс "професорові". Бідолашний вчений байдуже прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючи своєї справи. Я переступав з ноги на ногу і щулився, почуваючи, ніби мене давить це сіре склепіння.

– Ходімо… ходімо звідси! – смикнув я Валека. – Відведи її…

– Ходімо, Марусю, нагору, – покликав Валек сестру.

І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумніший і мовчазніший, ніж звичайно.

– Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? – спитав я у нього.

– Купити? – усміхнувся Валек. – Звідки ж у мене гроші?

– Так як же? Ти випрохав?

– Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я потяг їх з лотка єврейки Сури на базарі! Вона не помітила.

Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклавши під голову руки. Я підвівся на лікті і подивився на нього.

– Ти, значить, украв?
– Еге ж!

Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежали мовчки.

– Красти недобре, – вимовив я потім в сумній роздумливості.

– Наші всі пішли. Маруся плакала, бо вона була голодна.

– Так, голодна! – з жалісною простодушністю повторила дівчинка.

Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дівчинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився на своїх друзів, ніби побачив їх уперше. Валек, як і раніше, лежав на траві і замислено стежив за шулікою, що ширяв у небі. Коли я глянув на Марусю, яка обома руками тримала шматок булки, у мене защеміло серце.

– Чому ж, – спитав я з зусиллям, – чому ти не сказав про це мені?

– Я й хотів сказати, а потім роздумав, адже у тебе своїх грошей нема.

– Ну так що ж? Я взяв би булок з дому.

– Як, потихеньку?

– Т-так.

– Значить, і ти б теж украв.

– Я… у свого батька.

– Це ще гірше! – з певністю сказав Валек. – Я ніколи не краду у свого батька.

– Ну так я б попрохав… Мені б дали.

– Ну, може, й дали б раз, – де ж напастися на всіх жебраків?

– А ви хіба… жебраки? – спитав я упалим голосом.

– Жебраки! – похмуро відрізав Валек.

Я замовк і за кілька хвилин почав прощатися.

– Ти вже йдеш? – спитав Валек.

– Так, іду.

Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзями безтурботно, як раніше. Чиста