Самотній вовк - Дрозд Володимир
Страшний, Андрію, не сам мікроб, не думай про себе багато, мікроб ледь помітний під мікроскопом,— страшна хвороба, яку він може викликати завтра.
— Є мікроби, яким не страшні жодні ліки! — Я озлився і наступав.
— Ти забув про реактивність організму,— дуже серйозно мовив Юрко.— Живий, здоровий організм, відчувши небезпеку, мобілізує захисні сили, і це — найкращі ліки...
— Ну ось, тепер читаєш мені лекції... Даруй, Петрова смерть вибила мене з колії. Смерть, особливо такої молодої людини, ганебна для природи. Всесвіт недосконалий, і я багато про це думаю зараз, як і ти.— Я підлещувався до Великого Механіка, не усвідомлюючи добре, навіщо це мені.
Великий Механік ніякої посади в конторі не займає, звичайний конструктор першої категорії, навіть не ведучий, самостійної роботи йому майже не доручають. Бо має безліч ідей і не має спину, дні і ночі шукає нові варіанти, але не може вибрати остаточного, його машини не життєві, бо розраховані на вищу, не сьогоднішню, технологію і на вищу кваліфікацію людей, які ті машини обслуговуватимуть. Великий Механік потрібен конторі як каталізатор, пришвидшувач розумової реакції, і тільки. Він і зовні вилюднів, лише відколи зазнайомився з Льолькою. Льолька його одягла охайно і повела до зубного лікаря, тепер він хоч слиною не бризкає на співрозмовників, ходить у свіжій сорочці і має ґудзики на піджаці. Директор ніколи не запитуватиме думки Великого Механіка про Андрія Шишигу, і все ж я запобігав у нього ласки!
— Але опустимося, друже, на землю! Георгій Васильович попросив мене заступити Харлана, він дуже прихильний до мене, я сьогодні ж попрошу його, щоб тебе перевели у ведучі або й у керівники бригади, ти давно на це заслуговуєш, ти — талант, а ходиш в одній упряжці з нездарами. Одразу — перспектива, сьогодні бригадир, завтра — завідуючий відділом, та й зайва тридцятка не завадить. А з Льолькою я так вирішив: хай перебирається за мій стіл, завідуючий відділом не перечитиме, вона вже на другому курсі інституту, а вам у родинний бюджет ще десятка. Одружуєтеся ж, то треба думати не тільки про вічність, а й про сім’ю.
— Ти піклуєшся про мене більше, аніж я сам,— у голосі Юрка звучав поглум.
— Як знаєш,— буркнув я.— Після Харланової смерті нас лишилося двоє. Та й Льолька твоя, ти це знаєш, мені, як і Петрові, не чужа. Дай сигарету. Знову я почав курити. Стільки тримався, після похорону закурив. Це жахливо... Так що ти починав про антиімунітет?
Я курив, набираючи повні груди диму, слухав, як Великий Механік уже без колишнього ентузіазму розповідав про новітню роботу з медицини, якою він тепер захоплювався, мов хлопчак. Знову антигени, патологія, хвороба... Коли б Льолька перебралася за мій стіл, хтось інший автоматично посів би її місце, і так далі, переміщення — як лавина з гір, потім спробуй повернути людей назад, кому захочеться мати справу з одуреними людськими самолюбствами, навіть Прагнімак одвернеться, ніби його те не стосується, і я за будь-яких обставин залишуся на Харлановім місці чи, може, й вище...
— Ти мене не слухаєш,— виплив із-за синього диму ображено-співчутливий голос Великого Механіка.
Невже і він щось підозрює?
— Я дуже стомлений. І ця нова посада... Стільки на одні плечі одразу навалилось. Ти у читальні сьогодні будеш? Я теж прийду. Ми мусимо багато про що поговорити. Хай живе...
Ці Петрові слова не знати як вихопилися у мене...
Я пішов між столів швидкою, точною ходою Петра Харлана і вже не зважав на іронічні погляди колег. "Хай витріщаються, вони усі мені заздрять",— подумав з несподіваною злістю і скреготнув зубами. Озирнувся, чи ніхто не вчув того скреготу, але я був уже на сходах, внизу над паперовими городиками капустилися голови співпрацівників, тільки лисина мого столу світилася, ніби латка нічиєї землі серед скопаних і засаджених городів чи корчівка в лісі.
Великий Механік та Льолька, чиї столи були поруч, замість того щоб дивитися в креслення, не зводили одне з одного закоханих очей. Ще жодна жінка не дивилася на мене так, як Льолька дивилася на Юрка. Цього ранку я або заздрив кожному стрічному, або підозрював усіх у заздрощах до себе. Великий Механік ніколи не досягне навіть того, чого я вже досяг, хоч для мене це лише перша сходинка. У нього багато химерних ідей, багато вогню, але він такий собі пересічний чоловічок, що більше знається на книгах, аніж на житті реальному. Льолька та книги — і йому вже нічого не треба, сіренька невибагливість. Та якби Харлан сам не підсунув йому Льольки, у рахітичній голові Великого Механіка навіть думка про щось таке ніколи б не зблиснула. Він боявся жінок. Бо жінка — це вже реальність. Харлан любив Льольку, але пожертвував нею, реальністю, в ім’я власної ідеї. У цій жертві Петро Харлан був великим, а Юрко так і залишився рибкою-прилипалою, що ласує недоїдками океанської акули.
Раптом мене осяяло: скільки часу для продуктивної праці вивільниться після найпростішої реорганізації — всадовити усіх, хто в кімнаті, спинами одне до одного! Розмов стане удвічі менше. І Юрко та Льолька не будуть усі вісім годин усміхатися одне до одного, як телята весною. Я засміявся і знову озирнувся, чи ніхто не завважив того сміху. Але на сходах я був сам. Уявив серйозне обличчя Прагнімака, що замислиться над моєю раціоналізаторською пропозицією, і мені схотілося розсміятися голосно, на всю залу. Поборов хвилинну слабкість, зібрав своє обличчя, що так і розповзалося, наче виліплене з сирого тіста, заклопотано насупив брови і зайшов до приймальні.
Ще не переступивши порога, нутром відчув: тривога. Я нашорошив вуха і припав до землі — десь шерхотіло листя, там, за деревами, хтось крадеться, і раптом війнуло гострим людським духом. Ліс одразу став чужий, грізний. Я шмигонув у кущі, підібгавши хвоста...
Стріпнув головою, ліс зник. Яке безглуздя — безперервна вовча тривога... Секретарка усміхалася не так холодно, як учора:
— Ви чули? Георгія Васильовича відправляють на пенсію.
Я нагнувся і поцілував їй руку: аби сховати своє обличчя, що раптом сполотніло.
— Це паніка.
— Не впізнаю вас, Петре. Невже ви сумніваєтеся в точності моєї інформації?
Вона назвала мене Петром, але я пропустив цю обмовку повз вуха. Подумав, що зараз можу поцілувати цю синтетичну ляльку, і вона не чинитиме опору. Я узяв її голову в долоні, повернув обличчя до себе — я таки розгубився, бо не передбачав такої критичної ситуації, а діяти треба швидко...
Секретарка дістала з-під друкарської машинки люстерко.
— Ви — жорстокий, ви не жалієте мене, тепер мої губи припухнуть. І ви жорстокий, що дозволяєте собі так зі мною поводитися. Ви ж мене не любите. А секс без красивого почуття — це пошло...
— Усі справжні мужчини жорстокі. Без цієї жорстокості еволюція людства давно б перервалася. Але я щирий. Я завжди роблю так, як мені хочеться. Я не вмію прикидатися.
На обрії потроху випогоджувалося, я вже подумував, що усе скінчиться щасливо. Обіпершись на ріг столу, машинально злизував з губ солодку помаду, слід од поцілунку.
— Ви мене так мало знаєте...
— Як банально — знаєте, не знаєте. Хіба ми когось знаємо, навіть самих себе? Ви сподобалися мені з першого погляду.— Я вже прикидав у думці, чи стане ця лялька мені
в пригоді, якщо місце директора посяде Прагнімак. Втім, Прагнімак на неї просто не зважатиме, а то й звільнить.
— Які у вас тверді пальці,— сказала вона.
— Звичайні пальці,— вимушено посміхнувся я, ховаючи руку.
— Подушечки пальців тверді. Я люблю вольових мужчин. Ви не читали в газеті про фемінізацію суспільства? Жінки почуваються дедалі певніше, але я цьому не радію. Жінка ніколи не позбудеться схильності підкоряючи — підкорятися.
— Хто ж тепер господарюватиме в цьому кабінеті? — Я прикрив очі долонею, аби секретарка не помітила глуму.
— Звичайно, Прагнімак. Як це вам подобається? — Вона мала мене за спільника.
— Начальство знає, що робить,— відповів звичною примовкою Харлана, дивуючись її місткості. І додав поспіхом: — Завжди знає...
Одвернувшись од вікна, хапливо обмацував пальці: я даремно так знітився, подушечки були звичайні… Притулив гаряче чоло до шибки: задихався, буцім з приймальні висмоктували повітря. По той бік вулиці здригнулася і стрибнула угору стрілка настінного годинника.
— Машина пішла по Георгія Васильовича?
— Георгій Васильович в управлінні. А Прагнімака прямо з дому викликали. Не встиг і передихнути після відрядження.
"Вона усе знає..." — заздро подумав і притулив до рота долоню, вдаючи, що солодко позіхаю:
— Поки в начальства трясуться жижки, подрімати...
Щільно причинив за собою двері директорового кабінету і упав долілиць на диван. Було ліньки ворухнути жодним м’язом. Усе зведене мною та покійним Харланом розвалювалося. А я, наївний, бігцем написав матері, нахвалився, мов синиця, що обіцяла море підпалити. А море котить собі сині хвилі і не думає горіти. Я залишуся, як і був, дрібним службовцем...
Я відчув себе дуже самотнім. Аж сльози виступили на очах, так стало шкода себе. Одинак щасливий, доки його зверху, доки він перемагає. Хотілося, аби хтось мене пожалів, але й поплакатися в поділ не було кому. Я подумки перебирав своїх знайомих. Нині усі були чужі й далекі. Раптом серце тьохнуло: Олена!.. Я підхопився з дивана, набрав номер і радісно зітхнув, почувши її глибокий голос:
— Я слухаю...
— Це я,— сказав утаємничено.— Це я. Пробач, що турбую, але я весь час думаю про тебе. Так чомусь тоскно, і мені схотілося тобі сказати, що я дуже добре — ти розумієш? — дуже добре до тебе ставлюся. На світі так мало людей, які цієї хвилини думають про нас і люблять нас.
— Спасибі, Андрійку,— Олена була зворушена.— Спасибі тобі... Я теж дуже добре до тебе ставлюся...
— Я не можу дочекатися третьої години, я божеволію,— жінки довірливі й сентиментальні, маслом каші не зіпсуєш, сцена провінційного театру дев’ятнадцятого століття, моє амплуа — перший коханець, життя — це театр, банально, але я був задоволений собою.
— До зустрічі,— Олена поклала трубку, мабуть, хтось був при розмові, а може, вона боялася довіритися телефону, вона обережна, та реклама й мені не потрібна. Олена — мій тил, мій запасний вихід, якщо в театрі спалахне пожежа...
Я повільно втопив штирок телефону.
