Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій

Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій

Читаємо онлайн Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій

Розмовляли українською. Взагалі Іван-Павло ІІ, за твердженням Василя Становича, досконало знав 16 мов і есперанто.

Через декілька років усі відео— та фотоматеріали з цієї зустрічі викрали з офісу Василя Становича. Він дуже бідкався, що зникли безцінні реліквії.

3. Найбільш важливою справою свого життя Василь Станович вважав есперанто.

Творцем есперанто був польський лікар-поліглот Людвик Лазар Заменгоф. 1887 року у Варшаві вийшов друком підручник із цієї мови. Її автор прибрав псевдонім "Доктор Есперанто", що в перекладі означає "той, хо сподівається". Псевдонім Заменгофа став назвою мови.

Під час однієї із розмов з автором цих рядків Василь Станович нагадав слова великого французького просвітителя Вольтера, який стверджував, що різномовність є одним із нещасть людства. І справді, на Землі існує кілька тисяч мов. Такі мови, як англійська, французька, німецька, іспанська, китайська, нині визнані світовими. Їх вивчення є непростою справою для більшості людей. Мову есперанто можна вивчити набагато швидше, аніж будь-яку іноземну. І саме знання есперанто значно полегшує вивчення іноземних мов.

Василь Станович був есперантистом з 1961 року. Він признавався мені, що найкращі хвилини в його житті були завдяки есперанто. Він мав друзів на всіх континентах, об'їздив майже всю Європу.

Одного разу Василь Васильович розповів мені кумедну історію, пов'язану з есперанто.

– 1961 року я почав викладати есперанто на курсах у Кривому Розі на гірничо-збагачувальному комбінаті "Південний". Скажу, що тоді саме слово "есперанто" цензурою було вилучено. Я звернувся до парторга й профорга цього комбінату, показав їм книжки, журнали, видані мовою есперанто. То були все чисто прокомуністичні видання – китайське "Хай живе ленінізм!", в'єтнамське "В'єтнам іде вперед" тощо. Їм сподобалося, що есперанто пропагує ленінізм.

Серед тих матеріалів була машинописна копія привітання тодішнього лідера Угорщини Яноша Кадара першому номерові журналу "Угорське життя", що теж видавався мовою есперанто. В цьому його привітанні були слова, що есперанто – це добра річ, яка допомагає зміцнити дружбу, порозуміння між народами і т.д. Так сталося, що переклад цього привітання на російській мові я десь загубив.

Через декілька днів розшукує мене той профорг і каже, що надійшла телеграма від Яноша Кадара, в якій той вітає відкриття курсів есперанто. Звичайно, Янош Кадар не міг привітати якісь там курси, але компартійне начальство нічого в мові есперанто не розуміло, думаючи, що це привітання не журналу, а курсам. Я ж удав, що сприймаю все за чисту монету. Так Янош Кадар допоміг розвиткові есперанто.

Василь Станович був засновником журналу "Українська зоря", який виходив накладом у п'ять тисяч примірників і розсилався у 120 країн світу. Це був журнал есперанто. Він виходив із початком Першої світової війни, а заснував його Орест Кузьма з Коломиї. Потім цей журнал припинив своє існування. В 90-х роках минулого століття вийшло ще декілька номерів, виданих активістами есперанто-Руху з Тернополя, Києва, Луцька. В зв'язку з економічною кризою журнал знову припинив своє існування. Василь Станович фактично відродив його втретє.

Розповідаючи свого часу авторові цих рядків про "Українську зорю", Василь Станович казав:

– Я ставлю за мету показати світові, що таке Україна. Із багатьох моїх поїздок я зрозумів, що люди нічого не знають про Україну. Навіть не знають, де вона знаходиться, яке має населення. У світі знають такі дрібненькі країни як Ліхтенштейн, Сан-Маріно, населення яких налічує лише декілька тисяч чоловік. А про 50-мільйонну Україну не знають. Ми вміщуємо карту Європи, де зображена Україна, пишемо про нашу культуру, розповідаємо про українських геніїв – Тараса Шевченка, Івана Франка, Юрія Дрогобича.

Разом із Володимиром Пацюрком Василь Станович став автором першого за часів незалежності українсько-есперантського словника-мінімуму.

4. Василь Станович був чи не найпершим в Україні, хто заснував приватну газету "Добре серце".

– Мабуть, то є вродженим, що я люблю волю, – казав Василь Васильович. – Одна справа, коли людина працює за вказівкою, і зовсім інша, коли творить свою газету і знає, для кого творить. Коли я щось пишу, редагую, друкую, то завжди відчуваю, знаю, кому я адресую ту чи іншу статтю.

У своїй газеті "Добре серце" він звернувся до тематики релігії та милосердя. Не випадково гаслом "Доброго серця" були слова: "Возлюби ближнього, як самого себе".

– Доля в мене була така, – казав Василь Васильович. – Я переніс страшне дитинство, бачив біду, завжди стояв на боці знедолених людей, писав про їхні проблеми. Власне, з цієї теми милосердя я розпочав. Але потім побачив, що без релігії, християнства зрозуміти проблему милосердя дуже важко. Тому, власне, газета "Добре серце" й була релігійно-доброчинною.

Газета "Добре серце" мала успіх. Вона поширювалась по Україні й за кордоном. Найбільший наклад газети сягав 60 тисяч примірників. Потім Василь Васильович перетворив її на дитячий релігійно-доброчинний журнал.

5. Основою життя Василя Становича стала фотосправа.

Багато людей знають у Дрогобичі його видавництво "Добре серце" на вулиці Пилипа Орлика, де чи не за найнижчими цінами можна зробити фотографії.

Сам Василь Васильович давно кохався у фотографії, але лише напередодні свого шістдесятиліття зважився на персональну фотовиставку.

"Карпатська легенда" (так вона називалась) експонувалась у картинній галереї музею "Дрогобиччина" і вразила багатьох своєю вишуканістю, неперевершеною майстерністю, чимось невловимим і незбагненним.

6. Свого часу Василь Станович працював журналістом.

Найбільш тепло він згадував свою роботу в газеті "Ленінська молодь", а потім і в "Молодій Галичині".

– Мені подобалися творчі взаємини між працівниками, власне, те молоде завзяття, — згадував Василь Васильович. – Подібної творчої атмосфери не було в газетах "Вільна Україна" та "Львовская правда". "Молода Галичина" стала нашою сімейною газетою, ми передплачували її мало не тридцять років. Працюючи в ній, я відчував себе молодим.

7. Одного разу Василь Станович задумав видавати газету "Хто рано встає…".

– Цю газету я замислив як необхідний інструмент – довідничок, порадник, – розповідав авторові цих рядків Василь Васильович. – Важлива роль буде відводитися інформації бізнесменові-початківцю. Головне завдання я ставлю таке: переконати наших людей, що вже досить бути наймитами, треба ставати господарями. Наймит завжди дбає про те, щоб господар його не сварив, щоби був ласкавий до нього, а він би ні за що не переживав і не відповідав. Бо він є завжди наймитом. І ми були наймитами багато років. Тепер ми повинні поставити собі за мету стати господарями. Тому ми будемо намагатися подавати матеріали, які б те розтлумачили, показали, як стати справжніми господарями, як завести господарку, як вести бізнес. Крім того, в газеті будуть релігійна та дитяча сторінки, багато порад господарям та господиням. Будемо також друкувати уроки есперанто. Я хочу зробити газету такою, щоб вона подобалася людям, щоб вони самі визначали, якої інформації потребують. І буде мінімум політики, ми не будемо втручатись у жодні політичні справи.

На жаль, жоден номер газети "Хто рано встає…" так і не вийшов, бо Василя Становича захопили інші справи. Але цією ідеєю скористались. Зараз в Україні виходить чимало подібних видань, в основі яких бачення проблеми так, як її відчував Василь Васильович.

Цікавою була й історія, як виникла назва газети "Хто рано встає…".

– Я оголосив жартівливий конкурс серед знайомих і друзів на кращу назву газети, – розповідав мені Василь Станович. – Переможець мав отримати десять американських доларів і пляшку голландського спирту "Ройяль". Оскільки жодна пропозиція мені не сподобалася, то я придумав власну назву газети і мусів у себе заробити десять доларів і пляшку "Ройялю". Хто рано встає, тому й Бог дає!

8. Найбільше Василь Станович любив працювати. Умів він також і відпочивати.

– Я люблю роботу, – казав він, – і починаю працювати, як правило, з шостої ранку. Тоді гарно думається і до вечора переробиш дуже багато справ.

Василь Станович любив порибалити. Головне, щоб ніхто не заважав. Тоді він заглиблювався у свої думи. Любив природу – особливо ходити по лісу.

У якій би важкій ситуації не перебував Василь Васильович, завжди жартував, розповідав анекдоти, кумедні життєві історії, підбадьорював інших, навіть якщо самому було погано.

9. Улюбленою стравою Василя Становича були вареники.

– Але найбільше я люблю спрактикувати незрозумілий харч, – казав він. – Часто й гостям своїм пропонував якісь там, скажімо, азу по-татарськи, чеську юшку чи іспанську зупку. Сам придумую, використовую різні рецепти, намішаю всілякої всячини – виходить непогано.

10. Я запропонував Василеві Становичу написати книгу про власне життя.

Він примружився, посміхнувся, закурив і сказав, що в нього попереду ціле життя, а зараз немає часу писати мемуари.

Десь місяців через три-чотири ми зустрілися.

– Старий, а твоя ідея класна, – сказав Станович.

– Яка ідея? – не зрозумів я.

– Та щоб я написав про своє життя. Цікава й повчальна історія вийшла би. З елементами детективу, любовними пригодами, цікавими життєвими історіями. Але то треба письменника, щоби написав роман.

Не знаю, чи брався Василь Васильович писати книгу спогадів, чи, швидше за все, знову був захоплений поточними справами у фото-діяльності, есперанто чи у видавництві "Добре серце", яке стало його домівкою. Більше ми у розмовах до цієї теми не поверталися.

У Василя Становича можна було навчитися багатьом речам – і життєвим, і суто професійним. Хто ж знав, що невблаганна смерть так рано вирве його з лав життєлюбів…

12 квітня 2015 року

МОРАЛЬНИЙ АВТОРИТЕТ ГЮНТЕРА ГРАССА

13 квітня помер німецький письменник Гюнтер Грасс.

1959 року він написав роман "Бляшаний барабан", за який йому через сорок років присудили Нобелівську премію з літератури.

2006-го року Гюнтер Грасс повідомив, що під час Другої світової війни служив в есесівських військах, хоча й не зробив жодного пострілу. Люди його покоління приховували подібні факти зі своїх біографій. Фактично письменник не побоявся кинути виклик міщанському суспільству.

Безсумнівно, Гюнтер Грасс був моральним авторитетом.

Відгуки про книгу Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: