Мандрівна квітка (збірка) - Сенченко Іван
Всі твори автора ⟹ Сенченко Іван
ВИНОГРАД У САДУ
Коли Катрусині батько і мати приїхали працювати в село, їм дали невеликий дім біля Дніпра. Будиночок гарний, цегляний, але ж біля нього нічого не було — гола земля.
— Це не біда,— заспокоїв голова колгоспу.— Виростите собі садочок, то буде і у вас, як у всіх людей.
Вони так і зробили. Весною посадили діляночку малини, діляночку аґрусу, діляночку порічок. А восени — п'ять яблуньок, п'ять грушок, п'ять сливок, п'ять абрикосок і п'ять вишеньок. Ще залишалося трохи місця в низині, то Катруся і каже:
— А тут давайте посадимо виноград. Я його дуже люблю.
— Ой, що ти, доню! — заперечила Катрусина мама.—-Виноград такий ніжний та примхливий, а там його у повінь Дніпро може водою залити. І лоза наша пропаде. Тільки потрудимося задарма.
— А все ж таки цікаво,— мовив Катрусин тато.— Хоч подивимося, як отой виноград росте.
І посадили вони для проби кілька виноградних лозин.
Цісля зими знову настала весна. Пробудився, розгулявся старий Дніпро і як почав гнати воду, як почав! Одного ранку Катруся вийшла на поріг, глянула — аж довкола, скільки очі бачать, сама вода. І в низині, і в саду, і в дворі, мало до будинку не дійшла. .
Подивилася мама.на все це й каже:
— Пропав наш сад. У дерев корінчики ще слабенькі. А малина, аґрус і порічки теж не витримають такої води...
— Ну, що ж,— озвався Катрусин тато,— нічого не вдієш. Якщо вимокне, то вдруге насадимо. Не щороку ж Дніпро отак розливається. А коли зміцніють деревця, тоді їм повінь не страшна.
Прийшов Дніпро до саду серед квітня, а відступив аж у травні. І де розливався, там земля грузька, і все таке чорне, немов вигоріло.
Ходять усі втрьох — Катруся, мама і тато —-по саду, розглядають, що накоїв Дніпро.
— Ця вишенька вже ні на що не здатна,— каже Катрусин тато.
— А в цієї яблуньки, бачите, кора тріснула,— скрушно мовила мама.
Потім зайшли в малинник — чорно! Поглянули на ділянку, де аґрус ріс, і там все загинуло. Порічкова ділянка теж така.
— От лихо! — зітхнув тато.
Катруся ж не зітхала, бо ніколи було. Треба мерщій усе оглянути.,
— А як же там наш виноград? — раптом згадав тато.
— Мабуть, від сердешного й сліду не залишилося,— відповіла мама.
Катруся саме спинилася в низині, там, де виноград восени садили. І бачить: пагонець зелений-презелений та такий сильний, соковитий. Вона як закричить:
— Мамо, таточку, а що це таке? Ось ідіть подивіться!
Батько й мати туди. Все навколо чорне, тільки один пагінчик зеленим листям до сонця поривається.
— Ой! — сплеснула в долоні мама.— Та це виноград!
— Еге ж, таки виноград,— ствердив тато.— Виявляється, він води зовсім не боїться. Оце добре! Бо скільки землі пропадає і в нас, і в сусідів. Ніхто тут, в низині, не садить, всі бояться, що Дніпро заллє. А виходить, що тут для винограду найкраще місце!
Насадили вони винограду. І такий він за літо виріс розкішний, такий гарний, що сусіди приходили, дивилиСя й дивувалися.
А той, перший, кущик був найкращий. Катруся навіть подружила з ним. Навчилася його розуміти. От коли надворі дощ,— листя у винограду веселеньке, він усім задоволений. А коли спека, листя прив'яле, то вже Катруся знає: він пити хоче, треба йому води принести. Бере вона своє маленьке відерце. Іде до діжки, що стоїть біля будинку під ринвою. Набирає в нього по самі вінця води і виливає під коріння. Інколи відерець з десяток принесе. Як уже виноград нап'ється досхочу, листочки його розпрямляються, підводяться. Такий радий, такий веселий стає! Війне вітерець, листочки зашелестять, і Катрусі вчувається, ніби вони шепочуть їй:
— От нам зараз добре! От нам гарно! Спасибі тобі, дівчинко, спасибі тобі, Катрусю!
А який листочок ще й по голівці погладить її.
МАНДРІВНА КВІТКА
Увечері Катруся гуляла в саду. Над стежкою розцвіла червона квіточка,
— Добривечір! Як поживаєш? — вигукнула дівчинка і сплеснула в долоні.— Яка ж ти гарна! Неначе вмита. Дай я трохи біля тебе посиджу.
Маківочка не вміла розмовляти. А Катрусі здалося, що вона сказала:
— Присядь. Коли хочеш, я на тебе одну пелюсточку скину.
Війнув вітерець, і на дівчинку впала червона пелюсточка.
Катруся поклала її на долоню і погукала сусідського хлопчика Василька, з яким дружила:
— Васильку, а йди-но сюди, глянь, яка пелюсточка красива.
Василько підійшов, подивився й сказав:
— Таки справді гарнесенька...
Потім Катруся повечеряла і лягла спати. Вранці вийшла надвір, зайшла в сад і скрикнула від здивування:
— Ой, матусю! Глянь, куди за ніч квіточка перейшла. Увечері була он там, а теперь ось де...
Мама Катрусина поглянула і каже:
— Квіточки, доню, тільки в казці ходять. То вчорашня маківочка облетіла вночі, а вранці інша зацвіла. А тобі здалося, що вона сюди перейшла. Зрозуміла?
— Ні, я не хочу так,—відповіла Катруся.— Хочу, щоб квіточки ходили. Я ходжу — хай і вони ходять!
ЩО ПРИСНИЛОСЬ КАТРУСІ
Якось Катруся каже Василькові:
— Васильку! Чуєш, Васильку! Давай гратися в піжмурки.
— Добре. Давай,— погодився він.
Почали вони гру. Тільки Катруся заховається, Василько зразу її відшукає. А як Василько — то Катруся бігає, бігає, а знайти не може. Стало Катрусі дуже кривдно. Сіла вона в саду й гірко заплакала. Доти плакала, що аж спати захотіла.
Раптом чує — хтось обзивається до неї:
— Чого ти, дівчинко, плачеш?
— Як же мені не плакати, коли тільки-но я заховаюся, то Василько зразу мене й знайде. А як
Коли де чує — до квітки щось летить. І так гуде, як ото літак, а саме волохате, страшне. Підлетіло, сіло край пелюсточки, потім полізло у квітку. Катруся злякалася, як замахає руками, як закричить:
— Ой, боюся, боюся!..
Спинилося воно, побачило її та й каже:
— Чого ти, дівчинко, кричиш? Ти не кричи, не бійся мене. Я — бджола.
Придивилася Катруся — і справді бджола перед нею. Хоч і волохатенька, зате чепурненька, золотиста, славна. Тоді Катруся й питає:
— А ти не вкусиш мене?
— Ні, що ти! — відповідає бджола.— Тільки посунься трохи й сиди смирненько.
Катруся відсунулася набік, бджола пролізла повз неї, випустила свій носочок і почала смоктати квітковий сік — нектар. Носочок у бджоли прозорий, і Катруся бачить, як по ньому підіймається чистий-пречистий, мов сльоза, і, мабуть, солодкий, як мед, нектар. Катруся засовалася, облизала губи та як запхикає:
— Пхи, пхи, пхи...
— Чого ти? — питає бджола.
— Еге, чого! Того, що мені теж хочеться солодкого,— каже Катруся;
— То летімо до мене додому. Там є чим тобі поласувати. Меду в нас — скільки душа твоя забажає! — мовила бджола.
Усміхнулась Катруся. Але враз насупилася і сказала:
— Як же я полечу, коли в мене крилець немає?
— А ти на мене сідай — вдвох полетимо.
— А це не страшно? — запитала дівчинка.
— Ні. Сідай, не бійся,— заспокоїла бджола.
Катруся сіла на неї, міцно вхопившись руками за шию. Бджола замахала крильцями, загула й полетіла.
І прилетіли вони до бджолиного дому. Будиночок у неї дерев'яний з продовгуватими дверима, зі скляним невеличким віконечком. Сам він червоний-червоний, а дашок зелений. Тільки-но долетіли до цього будиночка, так і запахло медом.
— А чого тут так пахне? — поцікавилась Катруся.
— Бо тут ми з нектару мед робимо,— пояснила бджола,— Ходімо подивишся.
Як зайшла Катруся всередину будиночка, то аж зойкнула, бо в ньому стільки тих бджіл, стільки того меду було! Стоїть вона, дивиться, а слинка у неї так і тече.
— Ну, так хочеш меду покуштувати? — питає бджола.
— Еге, хочу,— відповідає дівчинка і каже це тихенько й несміливо.
— То добре. Сідай отут,— показала бджола на вощаний стілець біля невеликого, теж із воску, столика.
Катруся присіла, бджола принесла їй цілу миску меду та велику ложку. І миска, і ложка також були вощані.
— Ну, бери їж,— каже бджола.
Взяла Катруся ложку, набрала в неї меду, їсть. А мед такий солодкий, такий смачний, що вона не помітила, як і шматочок ложки відкусила.
От коли наїлася, от коли наласувалася Катруся меду! До несхочу!..
І раптом згадала Василька.
— Ой лишенько! Та це ж він, бідолашний, бігає скрізь та шукає мене, а я й забула про нього.
Шкода стало дівчинці Василька. Підхопилася, виглянула у скляне віконечко та як загукає з усієї сили:
— Васильку! Васильку! Я осьдечки!
І... прокинулася. Бо, бачте, все це: і про квітку, і про бджолу, і про мед — їй приснилося.
Коли Катруся все розповіла, Василькові теж закортіло такого сну.
Та йому таке не насниться, бо його не люблять квіти. Він їх шаблею рубає. А Катруся береже, доглядає квіти.
Якщо Василько та й усі хлопці будуть робити так, як вона, Катруся, то, може, і їм присниться такий сон. Звичайно, присниться!
БІЙ ЗА ГНІЗДО
Побудував Катрусин тато на своєму дворищі невеликий сарай. А в тому сараї під дахом змостили собі горобці гніздо. Гороб'яче гніздо всеньке літо не порожніє. Тільки-но одна сім'я збереться вилетіти, як друга вже сидить поблизу, чекає, коли те гніздо звільниться. І часом їм так не терпиться, що аж підганяти починають:
— Та чого ви так довго? Ану, не баріться! Мерщій вилітайте!
Так було й цього разу. Усівся неподалік від гнізда чужий горобець, якому хотілося швидше видворити з нього гороб'ят, і заходився цвірінчати.
— Ось ти, здоровий уже хлопчисько, а все боїшся розправити крильця і вилетіти з гнізда,— накинувся він на крайнє горобеня.— Ти не бійся! Розправляй їх і тоді — раз униз головою! Думаєш, упадеш на землю? Ніколи не впадеш!
А матері-горобчисі за цього "здорового уже хлопчиська" страшно, щоб якось не зірвався він та не впав, бо ще й розбитися може. Та найстрашніше їй сусідського рябого кота. Той кіт пильно стежить за тим, коли почнуть вилітати гороб'ята з гнізда, і неодмінно тоді десь поблизу в кущах сховається. Тільки пташеня сяде на землю або на якийсь кущик низенький, він його — хап!— і нема. Тому бідна горобчиха так уже видивляється, так роззирається довкола, та ще й горобцеві своєму наказує:
— Ану, мерщій ще раз оглянь оту грядочку, чи не сховався де рябий котяра!
— Та що там дивитися?! Нічого там дивитися! Ніякого кота там немає! — сердито зацвірінькав чужий горобець.
Але горобець-батько не послухав його, спурхнув з даху, полетів низенько над картоплею і мало не зомлів від жаху. Під одним кущем сидів-таки здоровенний кіт: тінь від картопляного куща ряба і він рябий, то й заховався там.
Кинувся горобець-батько з того місця назад, на покрівлю.
— Біда! Біда!—закричав що є сили.— Кіт у картоплі сховався! Он бачите, бачите?!
Витягла шийку горобчиха-мати.