Наша Донеччина - Мінович Олександр
– Ма-ма! Ма-ма! Ма-ма! К нам украінци при-є-ха-лі! – кричали на всю вулицю хлопчаки в маріупольському приватному секторі, помітивши-почувши мене з дітьми, коли ми йшли та голосно розмовляли українською.
Це кінець вісімдесятих... Так і тоді я почав знайомитися з Донеччиною.
Для мене, волинянина і для моїх дітей, які народилися в Києві й жили в ньому, а згодом коло нього, в цих вигуках не було такого вже й надто дивного, адже в столиці на той час теж ніхто не говорив українською. Рідну мою мову можна було почути хіба що на Сінному чи Володимирському базарі від бабці сільської, а вже на Бессарабці навряд чи – тут все більше вірменську або азербайджанську – з-за гори мандаринів чи букетів гвоздик.
Якщо у вісімдесятих українська викликала на Донбасі подив і ніякої ворожості, то вже в кінці дев'яностих могло бути й несприйняття – пішла антиукраїнська пропаганда. У людних місцях мені радили говорити російською, аби не провокувати місцевих.
Маріуполь, Слов'янськ, Слов'яногірськ (Св'ятогірськ) – ці місця я відвідував кожного літа. Тут жили мої родичі – брат, жінчина родина.
Я купався в теплому Азовському, ловив бичків у Мелекіне, місцевій Ялті, на Білосарайській косі, ходив крутими маріупольськими косогорами, з яких проглядалися, чулися довгими гудками чисельні пароплави в порту. Залюбки куштував найсмачніші в світі маріупольські помідори, смажену рибу-пелінгас, сулу, якою гостинно пригощав братів сусід Толік, вернувшись з нічної морської рибалки. За столом ми жваво обговорювали гру київського "Динамо" в європейських кубках, бо "Шахтар" ще не був футбольним грандом.
В Слов'янську відкривав для себе солоні озера і "бестижу гарячку", в якій купалися, приймали ванни, інколи голяка, ті, хто хтів та чекав сцілення-виздоровлення од "помагаючої" води. На Славкурорті грав у волейбол, чудувався, споглядаючи на танці інвалідів-калясочників, які тут лікувалися, аплодував їм, віддаючи належне їхньому оптимізму та життєрадісності.
В Слав'яногірську плавав широким, мальовничим Сіверським Дінцем з невеличкими крейдяними горами на протилежному високому березі річки, ходив у храм, будови якого прекрасно вписувалися в біле полотно крейдяного берега, і який згодом став лаврою, що відкрилася з початком Незалежності. Поряд з куполами лаврських дзвіниць височів-налягав на церковні споруди камінний ідол Артьома – більшовицького вождя. Легко було дійти висновку, для чого цей ідол саме тут, і чому такої висоти, адже і в Києві була точнісінько така ж картина. Тільки замість Артьома – "Родіна-мать". Ідеологи-комуністи так протиставляли церкві своїх "богів" – аби й поряд були і у величині не відставали. ("Знаю-знаю, як цей пам'ятник називається, – кричала якось при мені в київському тролейбусі мала дівчинка, – це мать героїна".)
В Слав'яногірській лаврі на кожному кроці, всередині і надворі, вже на початку дев'яностих стояли "расейскіє казакі" у шикарній формі та ! – з нагайками. Такого не було в жодній церкві по всій Україні. "Казакі" наглядали за порядком і могли зробити зауваження віруючим під час служби, якщо хтось, щось не так. Служба в храмі була дуже гарна, урочиста, з чудовим церковним хором, з вражаючим хресним ходом після кожної служби, зі згуртованою, дисциплінованою, строгою монастирською братією. А ще чомусь постійно зі словами на проповіді, які не вписувались в тему євангельського читання – про єдність з російським народом.
Міський пляж був напроти монастиря, через річку, і мені було трохи ніяково на ньому, старався ходити загоряти й плавати в інше місце – голі люди на очах у аскетичних монахів та прихожан трохи не вписувалися в одну компанію. Там б'ють у дзвони, а тут музика шалена, і теж до самих небес, там у чорних рясах, а тут аби чим прикриті.
Вздовж низького берега Дінця – широкі, просторі луки з одинокими старими дубами – дві людини не завжди обхватять. "Швейцарія! – казали місцеві – щоб підкреслити красоту натури, хоча тоді Швейцарії ніхто й в очі не бачив, однак еталон був зрозумілим.
Я щодня і тут ходив грати у волейбол на одну з численних турбаз, на іншій змагався з шахістами, ще на іншій танцював на вечірніх дискотеках. Бетонні забори між різними базами скрізь мали дірки і давали можливість мандрувати всім великим туристичним містечком.
Те, що я з Києва, не визивало жодних негативних емоцій, навіть повагу. А те, що родом з Волині, нагороджувалось званням: "А, бандерівець!", проте незлобливо, скоріше за звичкою показати географічну обізнаність чи легко шпильнути. Потрібно сказати: так могли обізвати любого "західняка" в центрі, столиці, на півдні і сході України та й всього СРСР. "Совєцька" пропагандистська ідеологія давалася взнаки.
В дев'яностих всю країну заполонив кримінал, але Донеччина була передовиком. Вона і при радянській владі задніх не пасла – про це свідчила статистика – офіційна й неофіційна. За останньою (вуличною) я з подивом дізнавався, що на великому заводському масиві, де все про всіх знали, майже не було будинку, в якому би хтось не "відсидів" або ще продовжує "сидіти" – підтримувати славетну традицію. Коли преса стала публікувати те, що раніше суворо забороняли, я зрівнював кримінальні показники за тиждень в Слов'янську з показниками всієї Волинської області за цей же період – слов'янські перевищували в багато разів. Пояснення цьому давали просте: місто з селом не рівняй, патріархальні устої давно не притримуються, радянська влада звозила на Донбас десятками років тих, хто ховався від міліції за всякі правопорушення, тут їм обіцяли "вольную" – аби в шахту спускалися й вугілля гнали "на гора". Крім такого, я ще відзначив би дуже малу кількість церков. Інколи, проїжджаючи через немале донецьке містечко, не помічав жодного церковного куполу, тобто вірою й церквою тут мало виховували. Натомість комуністичного було більш ніж де інде. Назви вулиць, площ, сіл, міст, парків рідко не зв'язувались з комуністичними ідеалами. Міський пролетаріат жив в безбожжі, п'янстві і більшовицькій плакатній агітації, що саме таким і повинно бути найщасливіше життя на планеті.
Однак було б неправдою вважати, що Донеччина не мала своєї інтелігенції чи культурного прошарку. Таких людей теж було багато, думаю, значна більшість, незважаючи на великий відсоток "сидівших". В моєму оточенні всі були начитані й обізнані, приймали ті ж правила людського вжитку, що й в інших регіонах крани, тобто нічим не відрізнялися від решти радянських людей. Особливо сильно культивувався спорт та фізкультура. Стадіони, спортивні майданчики і спортзали діяли на кожному кутку. На жаль, донецькі "бандити", а також чиновники, яких десантували масово на теплі й високі посади по всіх областях з приходом до влади в державі "донецьких", рознесли про Донбас погану славу, створили в багатьох хибну думку, що "там всі такі".
В двотисячних Донбас став відрізнятися од іншої частини України ще й тим, що тут не можна було побачити жодного опозиційного видання, майже не транслювались непровладні телеканали, область тримали в інформаційній ізоляції. "Донбас всіх кормить!", "Донбас паражняк нє гоніт!" – чулося раз по раз. Нав'язувалась думка, що без донецького вугілля й металу Україна пропаде. Якщо раніше незалежність України сприймали нормально, то тепер все більше негативно, з іронією, насмішками: "І шо нам дала та незалежність?".
З цього вже тоді формувалась ідея самостійного існування регіону, який нібито буде процвітати, коли не кормитиме інших. Так завжди роблять, на мою думку, коли хочуть розділити аби владарювати. Так готовлять до від'єднання, до сепаратизму.
По місцевому маріупольському телеканалу чув якось виступ керівника молодіжного осередку Партії Регіонів. Молодий чоловік переконував-сповіщав своїх слухачів, що їм надзвичайно повезло, надзвичайно пощастило – жити на Донеччині, де є робота й гарна зарплата, які треба цінувати й дякувати за них керівництву краю. Дуже жалів і співчував цей хлопчина тим молодим людям, які живуть в Західній Україні, не мають роботи і змушені побиватися по світах за злиденні копійки. Мені було дивно й смішно таке чути, тому, що я бачив, як відірвалася в багатьох відношеннях моя Волинь, к приміру, від того ж Донбасу. Мої земляки вже освоїли на той час Польщу, Німеччину, Італію, Португалію. В Римі і Варшаві почували себе, немов свої. Машини, продукти, одяг, взуття йшли через їхні руки потоками в Україну, не гребували й контрабандними товарами – спиртом, тютюном. Працювали на різних роботах та навчилися заробляти гарні гроші порівняно з українськими заробітками.
Я тут же згадав розповідь жінки з Луганщини, яка оповідала мені про те, як щодня їздила зі свого села в Луганськ на роботу пекти пиріжки. Вставала посеред ночі, працювала не розгинаючись більше десяти годин на день і отримувала за це в місяць суму еквівалентну десяти доларам США. Коли перебралася в Італію – стала заробляти, в такій же пекарні, тільки ранковими годинами, більше двох тисяч доларів щомісячно. Луганська хазяйка-працедавиця корила її зрадництвом, лякала не прийняти назад на роботу, коли проженуть італійські експлуататори: "Я тебе вивчила, я тебе викормила, платила такі великі гроші, а ти мене покидаєш… Знай же, отямишся, та буде пізно. Місця держати не буду"
Навіть вулична реклама подавалась тоді на Донеччині російською, всупереч вимогам законодавства. Поступово почало пропагуватися негативне ставлення до національних ідей. Після того, як саме, майже за рахунок виборців Донбасу Кучму обрали Президентом на другий термін (небачена ледь не стовідсоткова явка виборців на дільниці і таке ж ледве не стовідсоткове голосування за Кучму), донецькі господарі, напевно, дійшли до висновку, що самий кращий бізнес – це політика. З того часу вони вже намагалися не випускати політичних важелів зі своїх рук і таким чином налаштовувати проти себе і свого краю значну частину населення країни. Чув, як інколи казали-віщували донецьким: "Ой накличете ви на себе біди! Ох накличете!". Неначе в воду гледіли.
Кисню в вогонь став додавати футбольний донецький клуб "Шахтар". Болільники розділилися на тих, хто за "Динамо" і на тих – хто за "Шахтар". Сіялась непримиримість, ворожнеча. З трибун переходило в інтернет-ресурси.
