Essai de deconstruction (спроба деконструкції) - Прохасько Тарас

І

Аналіз часової свідомості є споконвічним перехрестям дискриптивної психології та теорії пізнання. Першим, хто відчув неймовірні труднощі, які тут залягають, і відчайдушно бився над ними, був Авґустин. Розділи 14-22 одинадцятої книги його "Сповіді" і сьогодні мусить ґрунтовно висту діювати кожен, хто займається проблемою часу.

Осінь — рафінація понять. У жовтні я вже можу цікавіше думати про час, про Авґустина, про літо. Те, що ще весною я перестав публікувати статті, виступати з доповідями, припинив роботу над дисертацією і обірвав усі канали зв’яз ку з кореспондентами в Європі, не було спричинене жод ними переслідуваннями чи заборонами з боку режиму (режим, навпаки, був зацікавлений у моїй продуктивності — я був єдиним, хто мав змогу вести флористичні дослідження у цій частині гір, закритій для всього світу, моїми гербаріями мусили вдовольнятися всі європейські ботанічні товарист ва, і моя мовчанка привела до непорозумінь, гальмуючи здійснення кількох континентальних проектів), ні певною формою непокори чи опору, я зовсім не втратив інтересу ні до ботаніки (щойно тоді почав укладати принципово новий визначник, побудований на небінарній логіці), ні до життя. Я просто не міг собі дати ради з усіма тими найдрібнішими пунктами встановлених режимом вимог до оформлення, каталогізації та публікації текстів. Я губився. Я розгубився цілком. Я волів не писати. Це однак не стосувалося літнього щоденника. Все, що набувається за рік, відбувається у мене влітку. За подіями літа я відрізняю роки. Щоліта роблю якісь нотатки, часто у найдивніших формах. Можливо, це якось пов’язано з гербарієм — влітку відбуваються рослини, зби раються гербарії, котрі відлежуються цілу осінь і прочи туються протягом зими. Гербарій — вже постлітня повість. Зібрані рослини обмотані пригодами, людьми, місцями, розмовами, настроями. Літні щоденники — окрема культура: мандрівки, експедиції, польові сезони, виправи, нові місця і способи життя, фотографування, ріки і перепади естетики буття, а далі — вакації, ревакації, хлопчача доблесть, війни уяви, соки, плоди і міражі. І літо істина, бо відкритість.

А осінь — рафінація понять. Я ціле літо читав лише Блаженного Авґустина. Читав потрошки, але щоранку. Коли бувала Анна, то вголос. Ми ставили ще звечора продро тований триповерховий віденський кавник на нерівне крісло біля ліжка, перед тим мололи каву на млинку із тріснутим дном шуфлядки, визбирували кожну дрібку, бо того літа кави всюди було обмаль, і пані Вікі роздала одна кову кількість зерен всім, хто мешкав у пансіонаті, відразу на три місяці. Зерна були попаковані у бляшаних коро бочках різної величини із різними малюнками чи написами (а одночасно — і з різними попередніми запахами). Жодна з коробок не була від кави, я отримав пласке пуделко зпід сиґарильйос "Ґранд кафе" з Голландії (чомусь найкраще запам’ятовуються предмети). Кожен варив собі каву сам, знаючи, що його коробочка не поповниться. Анна прихо дила з цитаделі, вона не мешкала в пансіонаті, і моєї кави нам могло вистачити лиш на ранки. Я вставав першим, наливав зварену воду у приготовлений кавник.

То був час, поки ми ще лежали разом — заки запариться кава і збереться на найнижчому поверсі кавника. Ми пили каву при столі, присуненому до глибочезного підвіконня, на підвіконні завжди лежали сиґарети і том Авґустина. Нам вистачало кавника на чотири малесенькі філіжанки, чотири (по дві) сиґарети і півтори сторінки сповіді (тепер у мене кожен фраґмент Авґустина пов’язаний з найменшою топо графією ранків, Анниної фланелевої сорочки, всіма мікро рухами Анни, що укладалися в безконечну топологію її пластики, і мені легше витримати ностальгію — я, пам’я таючи все, ніколи не забуду того, що ми говорили, що звучало — це можна слово в слово вичитати в Авґустина Блаженного). Від кавників я не можу відвикнути досі. Вже діставшись до Праги, я щоразу замовляв повний кавничок на площі коло старої ратуші (так само кілька років тому, коли ми перестали жити разом з Анною, я купував зайву, вже другу каву, завжди без цукру, спочатку не усвідомлюючи, а пізніше — надіючись, що вона може опинитися десь тут, бо стежки змінити важко). Після цього літа я "займаюся про блемою часу", знаю, що минуле триває у формі звичок, тож сьогодні протриває година з літа, поки не спорожниться кавник (якщо курити ті ж сиґарети, що й у пані Вікі). Перед вечором я йду до винарні на Водічковій, випиваю за пару годин жбан бурчака. У пивниці темно, лиш у куті на підлозі світиться настільна лампа з піднятою догори умброю. Я читаю свого літнього щоденника. Розумію, що незважаючи на щільність і тотальність літа у пансіонаті, це був усе ж період Іржі, щоденник — лиш записи розмов з ним. Освіт лення таке саме, читаючи я проговорюю слова подумки, а бурчак ще більше розчинює загуслість інтонацій на папері, тривання майже співпадають. Я завжди маю в кишенях хоча б один рисунок Іржі і цей машинописний фраґмент: "Едмунд Гуссерль. Феноменологія внутрішньої свідомості часу. Вступ. Аналіз часової свідомості є споконвічним перехрестям дескриптивної психології та теорії пізнання. Першим, хто відчув неймовірні труднощі, які тут залягають, і відчайдушно бився над ними, був Авґустин. Розділи 14— 22 одинадцятої книги його "Сповіді" і сьогодні мусить ґрунтовно вистудіювати кожен, хто займається проблемою часу". Іржі встиг перекласти лиш перший абзац. Завдяки відсутності Гуссерля я запізнав Авґустина. І аж тепер не буду писати нічого, поки не напишу книжку про Іржі. І цей щоденник, надиктований Іржі, буде нарешті останнім. Визначника я теж не укладу, бо вже не знайду такого ілюстратора, як Анна, жінка моєї Анни. Після того, як Анна показала мені ескізи ботанічних рисунків, я не погоджуюся на ніякі інші. Хай ліпше визначника не буде. Натомість буде Іржі, він буде більше, ніж героєм, він буде способом дискурсу, він буде стилем, письмом. Іржі як манера письма. Я не дочекався Гуссерля, але ми з Іржі витворили свою феноменологію, ми повернули свою онтологію від буття до життя, а понад усім поставили прозу, поруч з Божим задумом.

Іржі жив прозово. Прозовість була його сутністю, а прозу він вважав ознакою живості. Що це його проза, я бачив ще на початку літа, коли ми поїхали на одну ніч до міста. Переходили подвір’я, минали ґаражі, дерева, перекладини, смітники; пух тополь, перемішаний з піском, лишався ще навколо випуклого коріння найбільших дерев. Усе це, сказав він, — ці подвір’я, ґаражі, дерева, перекладини, смітники, пух тополь на корінні найбільших дерев, освіт лення, стан атмосфери, температура, навіть географічна широта — все це проза Гандке. Я подумав, що ми справді живемо у чужій прозі, чужою прозою, для чиєїсь і за чиєюсь прозою. Але тільки доти, поки не придумаємо своєї (випус тимо тотипотентність, назвемо неназване, виберемо невиб ране, уможливимо неможливе). Вчитися ціле життя, не роблячи ніяких висновків. Йому дуже подобалась Анна. Для неї він не шкодував навіть найголовніших своїх речей. Іржі, його кімната, все, що попадає в кадр, дуже нагадували рекламні знімки честерфільда. Вчитися, не роблячи виснов ків, — це він сказав Анні, коли ми, сидячи у завеликому ресторані коло озера, курили честерфільд і говорили про його рекламу, життєву естетику, видумували до цієї серії знімків якесь узагальнююче мотто. Він знав Анну ліпше, ніж я, казав мені, чого я навчуся від неї, хоч я познайомив їх щойно в середині літа.

Кожного разу, коли режим оголошував надзвичайний стан, мене затримували, арештовували і вивозили в спеціальний табір за містом. Ніякого суду чи присуду не було. В таборі незле годували, були озеро, бібліотека, привозили пиво. Лиш не дозволялося виходити нікуди поза межі. Там інтернували людей не небезпечних, а неприємних режимові. Мій дід був офіцером у армії, що існувала перед теперішнім режимом, а сам я брав участь у перформенсах забороненої екологічної організації. Це стало присудом.

Цього року літо було надзвичайно гарячим, зрештою, тепло дотривало до кінця жовтня. Вода у ріках навіть не охолоджувалася за ніч, мури додатково нагрівали щоночі повітря у місті, бачення ставало зеленавожовтим від інтенсивності опромінення, а майже всі комахи дали по кілька додаткових ґенерацій, котрі співіснували. Панувала алергія на справжній туман неприкаяного пилку, бо рослинам бракувало навіть того мінімуму вологи, щоб запилитися, і незреалізовані пилкові зерна кочували і відмирали цілими жмутками. Я дуже не хотів до табору. Мене врятувало те, що я перестав приходити на кафедру, зробилося нецікаво. Тому мене не змогли знайти в перший день надзвичайного стану. Його оголосили вранці, а по обіді я вже від’їхав досить далеко в бік гір на поїзді. Поїзд був на диво порожнім, їхало лиш декілька садівників, які поспішно верталися з фруктами за перевал, бо всі торги позакривали. Я купив у них за безцінь цілий наплічник морелів. У поїзді було дуже гаряче, я цілий день і всю ніч просидів у тамбурі при відчинених дверях. Медитуючи, я часто бачив лет ландшафтів, предметів, будівель, а тоді, дивлячись неперер вно на рух всього, що поза поїздом, я, мабуть, замедитував. Я навіть не курив. Потім з якогось вагона прийшов до тамбура один мій приятель, ентомолог. Ми познайомилися з ним після того, як ночували на різних боках однієї скелі, за кілька метрів один від одного, не знаючи про це. Вранці ми побачилися і з’ясували, що маємо однаковий спосіб долання депресії — без жодних приготувань, залишивши все недо кінченим, нічого не беручи з собою, дістатися до цих скель, видряпатися наверх і там, незалежно від пори року, пере ночувати — сидячи, стоячи, часом лежачи, але завжди тримаючись і завжди сплючи. Пізніше я віддав йому свою лабораторію, щоб переховуватися від якоїсь мобілізації.

Ентомолог розказав мені про пансіонат пані Вікі. Я добре знав ту станцію ще з часів, коли вивчав флору залізничних колій, різні принесення, занесення, перенесення, їздив від станції до станції на драбинках товарних вагонів. На горі там була цитадель. Справжнє диво фортифікації початку століття. Вона була навіть озброєна гарматами, а на гору зі станції виїздив фунікулер. Цитадель ні разу не знадобилася, всі лінії фронтів оминали її, врешті ґарнізон вивели, а в кількох бастіонах влаштували люксусовий готель.