Із збірки "Чужиною" - Олександр Олесь
Олесь О.
Із збірки
«ЧУЖИНОЮ»
Книга VII
«Ти ж бачиш Сам небесними очами…»
Ти ж бачиш Сам небесними очами:
Не ми йдемо,- на нас ідуть з мечами,-
Чому ж мовчиш?!
Ти, що створив степи і гори
І неба мріючі простори,
Чому мовчиш?!
Хіба ж не Ти нам дав страждання,
Думки, надїї, поривання...
Чому ж мовчиш?!
Чому ж, коли в наш храм величний
Ввалився ворог наш одвічний,
Чому мовчиш?
Невже Ти хочеш знов страждання,
Ганьби, неволі і знущання?!
Чому ж мовчиш?..
Як Ти осліп, Небесний Пане,
За правду нашу пекло встане!!
Віки ж мовчиш!..
15.03.1919
«Гаснуть зорями огні…»
Гаснуть зорями огні,
Всі розходяться додому...
Як хотілося б мені
Тут лишитися самому!
Одійшов би смуток мій,
Тиша хмарою б упала,
І вона б душі моїй
Так багато розказала...
І почув би, може, я,
Як за горами-лісами
Плаче рідная земля
Безутішними сльозами.
Гаснуть зорями огні,
Всі розходяться додому,-
Як хотілося б мені
Тут лишитися самому...
5.03.1919
«Тікаю від крові до сонця, квіток…»
Тікаю від крові до сонця, квіток...
Женеться за мною кривавий поток,
Сміється: ха-ха, дожену, дожену,
Тебе поверну я в твою сторону.
Ха-ха, я всю землю орлом облечу
Шляхами нестями, розпуки, плачу,
Заллю, обчервоню свої береги,
Щоб тільки червоно було навкруги.
Спущуся в безодню, знімуся до хмар,
Розкидаю гору, закидаю яр,
Щоб тільки була на землі рівнина:
В кривавій пожежі пустеля одна.
Хай очі поплачуть - не шкода плачу:
Я радістю, сміхом колись одплачу,
І там, де лишаю я зараз кістки,
Зриватимуть діти колосся й квітки.
Мовчу я... нічого йому не кажу,
Я слухаю пісню і далі біжу,
Біжу я до сонця, до моря, квіток,-
Женеться за мною кривавий поток.
9.03.1919
«Народе-страднику, навчи і нас в вигнанні…»
Народе-страднику, навчи і нас в вигнанні
Любити свій Єрусалим...
Навчи в солодкому стражданні
Пройняти серце ним.
Щоб на чужині, над річками,
Поклавши кобзи жалібні,
Ми тихо сходили сльозами
В жалю по рідній стороні.
Народе-страднику, навчи і нас в вигнанні
Любити свій Єрусалим,
Навчи в солодкому стражданні
Пройняти серце ним.
15.03.1919
«В журбі я сонцю не радію…»
В журбі я сонцю не радію,
В сльозах не бачу я весни...
В душі ношу єдину мрію,
Одну її пещу, лелію,
Вночі і вдень єдині сни...
Це - край мій.
Коли вже ворога не буде,
Коли на рідний степ ступлю,
Тоді весна мене розбуде,
Тоді затопить сонце груди,
Тоді я пісню розіллю
Про край мій.
15.03.1919
«В вигнанні дні течуть, як сльози…»
В вигнанні дні течуть, як сльози,
Думки в вигнанні сплять, як мертві,
Солодкі спогади сичать, як змії,
Душа ридає, як дитина.
Душа розірвана, як рана...
Бальзам далеко так, як сонце,
А сонце, сонце, як і щастя,
Там, там, лише в краю коханім.
13.05.1919
«Прибув з України і все розказав…»
Прибув з України і все розказав,
І стрілами серце пройняв...
О горе, о горе, о горе!
Покинуть надію, що ранок приніс,
І взяв стільки сили... а крові, а сліз!..
О море, о море, о море...
Лишилось нас мало... і вже без надій
Ми підем в останній, нечуваний бій
На жертви, на жертви, на жертви...
Хай будем розбиті ми ворогом злим,
Але не покинем боротися з ним
І мертві, і мертві, і мертві.
29.05.1919
«Пляж над Дунаєм. На пляжі…»
Пляж над Дунаєм. На пляжі
Хлопці, дівчата, малі...
Ті - як русалки на хвилях,
Ці - як квітки на землі.
Думка моя одірвалась,
Лине в мою сторону...
В слізно-кривавому морі
Баче її, чарівну.
8.06.1919
«Розбіглись ми по всіх світах усюди…»
Розбіглись ми по всіх світах усюди:
«Рятуйте нас, рятуйте нас, о люде!
Як небо наших сліз не чує,
Хай земля рятує».
І розказали ми по селах і в містах,
Як розпинають нас за правду на хрестах,
Які течуть у нас криваві ріки
І топлять наші зойки-крики.
Все розказали ми, всі вилили страждання,
І це була одна розпука і благання:
«Рятуйте нас, рятуйте нас
В смертельний час, в останній час».
Нас слухали, кривились і зітхали,
І в відповідь нічого не сказали...
І бігли ми на гори з голосінням,
І падали в сльозах перед камінням.
29.05.1919
«В’ються над Нею сови і круки…»
В’ються над Нею сови і круки,
