Додому - Володимир Семенович

З передніх рядів запропонували на десять сестерціїв більше. З іншого боку підняли ціну на сотню. Потім ще на кілька десятків сестерціїв. Так поступово торг дістався до двох тисяч. Залишилось двоє купців: власник лупанарію та один, як видно, багатий, але уже підтоптаний, вершник. Кожен з них бажав придбати ласий товар. Та коли була оголошена вартість у дві тисячі триста сестерціїв запала тиша.

І тут несподівано, навіть для себе, Турус промовив:

– Дві п’ятсот.

Всі озирнулись. Чому він це зробив, Турус не розумів. Чи то згадав погляд дівчини біля корабля, чи то сон його підштовхнув… Але коли промовив, то відступати наміру уже не мав.

Господар лупанарію, похитав головою і мовив: «Далі без мене». Але вершник не мав наміру поступатись і продовжував торгуватись. Лише після того як Турус викрикнув три сто, ласий до молодих дівчат багатій махнув рукою.

Торг завершився. Турус розрахувався із продавцями, а далі повернувся до дівчини.

– Ходімо, придбаємо Тобі якусь одежину, – мовив він, старанно добираючи слова призабутої материної мови. Дівчина здригнулась, почувши рідну говірку. Її зіниці розширились, вона уже була готова щось запитати, але Турус повернувся і рушив. Дівча, зачудовано дивлячись йому у спину, попрямувало за ним.

Заки купили туніку для дівчини, пообідали в харчевні і повернулись до заїзду, у якому зупинився Турус, настав вечір.

Піднялися до темної комірчини. Крізь маленький отвір віконця сонячні промені уже не проникали до неї. Дівчина під стіною ледь вгледіла лежанку. Ще тут був невеликий ослінчик із глеком з водою. Це й усе. Переступивши поріг, вона завмерла, притиснувши до грудей руки. З тривогою дивились на свого нового господаря. Турусу стало якось ніяково.

– Ну, ти тут розташовуйся, а я зійду вниз, попрошу лампу, а то уже геть темно.

Зійшовши до загальної кімнати, він сказав рабині принести йому вина і занести до кімнати запалену лампу. З глиняним келихом присів на лаву. На довгому столі тьмяно мерехтіли вогники у лампах, відкидаючи довгі тіні на стіни.

– Чи добре я зробив, що купив її? – Думки, які він гнав від себе удень, тепер обсідали голову…

Жінка завжди тягар. А ще у тій дорозі, що його чекала. А ще така красива. Одному простіше. Не всякі розбійники наважаться напасти на, навіть, самотнього чоловіка, якщо він озброєний. А ось молода жінка – це ласа здобич. Вона вартує ризику. Так, без дівчини було б спокійніше.

За своє життя, сповнене вбивств, він не раз переконувався, що самотньому простіше. Розраховуєш лише на себе і не боїшся, що ті, кому ти звірився, зрадять. Щоправда, інколи так хотілось з кимось поділитись своїми клопотами, відчути підтримку. Такі думки він гнав від себе як слабкість… Але життя навчило й іншому. Зроблене добро завжди повернеться. Чи то віддякою, чи просто добрим словом. Зрештою, може саме зроблена тобою добра справа і переважить на терезах богів, коли оцінюватимуть твоє життя десь там у потойбіччі. Боги усе бачать…

Турус хильнув вина. Чого перейматись. Що зроблено, те уже не повернеш. А зроблена не зла справа. Та й дівча красиве. А сил же її оборонити ще у нього стане. Щоправда, срібла у кошелі поменшало, але якось його можна буде поповнити.

Рудіарій допив рештки вина, кинув монетку господині і піднявся риплячими сходами до кімнати, де його чекала куплена рабиня. Коли він увійшов, та сиділа на лежанці, охопивши руками ноги. Чоловік присів на край лежанки. На ослоні мерехтів вогник лампи, відкидаючи химерні тіні на стіни. З-за них, як і кожної ночі, долинали стогони і сміх. Постояльці розважались.

Ходи-но сюди, – Турус простягнув руку до дівчини. А у відповідь – мовчання і якийсь шурхіт. Він повернувся до неї. Дівча відсунулось у найдальший куток лежанки, міцно охопивши руками свої ноги. Він усе зрозумів.

– Так… несолодко Тобі довелось із чоловіками, – мовив він латиною. Помовчавши, додав, уже материнською говіркою:

– Лягай на лежанку, а я постелю собі на долівці… Нічого поганого я Тобі не зроблю, - і посміхнувся. Він підвівся, вийняв із клунка плащ і постелив його на долівці. Опісля ліг та відразу й заснув.

Прокинувся уранці, коли уже розвиднілося. Дівчина, скрутившись, як те кошеня, клубочком у кутку лежанки, похлипувала уві сні. Якусь хвилю він стояв і дивився на неї. Тоді накинув на дівчину плащ і вийшов на вулицю.

Дивні почуття охоплювали його. Вперше, за скільки себе пам'ятав з часу полону, у його серці прокидалась ніжність. Дивна ніжність до іншої людської істоти – незнана чи давно притлумлена, вирвана із душі щоденною боротьбою за виживання. Йому хотілось, щоби те дівча не схлипувало у сні, щоби не дивилась на нього та інших загнаним звірятком.

Коли він повернувся, дівчина уже прокинулась.

– Дякую, - тихо мовила вона, коли він увійшов до кімнати.

Турус посміхнувся.

– Як же тебе звати? – запитав він.

– Дзвінка.

– Гарне ім'я. А мене кличуть Турусом, себто туром по нашому. Ходімо, поснідаємо і навідаємося до порту. Може нам все ж таки пощастить?

– Пощастить? У чому? І звідки ти знаєш нашу мову?

Бачачи як дівчина оживає, Турус посміхнувся.