Додому - Володимир Семенович

Рудіарій здвигнув плечима, розвернувся і пішов. Чи не одну рабиню він зустрічав у своєму житті? Чи сам не пройшов через усе це? Комусь пощастило, а комусь, як кажуть римляни, мойри напряли невільницьку долю.

Він повернув у бік міста. Вартувало б і перекусити, – подумав. Але на душі чомусь почало муляти. З думок ніяк не йшла та дівчина. Чи то голос, що відлунював голосом матері, чи то мова дитинства, чи то ті дівочі очі, що блищали від сліз…

Боби із салом, якими пригощали у харчевні, аж не лізли у горло. Вино також було кислим.

Вийшовши із харчевні, де обідав, Турус роззирнувся. Внизу розкинувся порт, а уверх береговими схилами перед ним піднімалося кам’яними стінами і череп’яними покрівлями місто. Поміж кам’яницями прямувала вулиця, яка вела із порту до недавно збудованого форуму. Фессалонікеон був важливим містом імперії і осідком намісника провінції Македонія.

Хоча над містом і височів, збудований за римським зразком, форум, але усе-таки Турус не відчував того важкого духу міста Ромула, який так давив його усі роки неволі. Тут не було страшних багатоповерхових інсул, що нависали над вуличками Риму. Квартали Фессалонікеона, розділені широкими вулицями, були забудовані переважно одно і двохповерховими кам’яницями і садибами-домусами.

– А тут гарно, - подумав Турус, глибоко вдихаючи наповнене морською вологою повітря. І зітхнув, – Ось я майже у Фракії.

Впродовж усієї своєї гладіаторської долі найчастіше доводилось йому битись у спорядженні фракійця. «Турус фракієць!» - від цих вигуків здригались стіни цирків, коли він виходив на пісок арени. Зрештою, цей обладунок він і полюбляв: невеликий щит, кривий меч-сика, шолом з грифоном робили його швидким і небезпечним для суперників.

– На щастя усе це у минулому, на арену я уже не повернусь, – сплюнув Турус і знову рушив до порту, щоби шукати якогось корабля, котрий би доставив його до Тіри чи Ольбії, - поближче до країв, де він народився і які покинув у рабській валці…

Набіг розбійницької сарматської ватаги на їхній хутір був несподіваним. Діда і батька зарубали відразу, як вони вибігли із хиж. Стрий, заки його прохромила стріла, оборонявся списом. Завдяки цьому, декотрим із жінок і дівчат вдалося вислизнути і утекти у верболози. А ось йому не пощастило. Вискочивши із хижі, він ухопив дрючка, щоб кинутись на допомогу стрию. Та лише побачив як той падає зі стрілою в грудях. Кинувся тікати, але було запізно. Один із вершників швидко наздогнав його.

Розбійники спродали його на дакійському торжищі якимось купцям, а ті пригнали з ще з сотнею таких же як і він, горопах, до Італії. Його придбав один із багатіїв для хатньої обслуги. Але непокірний характер хлопчини, небажання догоджати панові спричинили перші шрами на спині від батогів; викинули із палацу до смердючих майстерень, і, врешті-решт, привели до гладіаторської школи, куди спродали неслухняне рабеня. Але те, що він юним потрапив до школи, мабуть, і стало його рабським щастям – він отримав достатньо часу щоби опанувати ремесло бійця, заки випустили на арену.

Згодом було усе, що можна отримали у Римі – слава, гроші, жінки. О, так. Йому віддавались, його домагались розпусні матрони і юні дівиці, патриціанки і рабині... Проте ночами час від часу снились верболози за їхнім хутором, у яких він полюбляв гратись із братами і сестрами. Снилися черешні, на які залазив у лісі. Чув тихе дзюрчання струмка і голос матері. Усі ці роки він мріяв повернутись до рідної домівки.

І лише цієї весни, після двох десятків років неволі, він виборов свободу. Хоча і був на волосині від смерті. На тих іграх він перемагав і мурміліонів, і ретіаріїв, і гопломаха. Але кожна перемога давалась усе важче і важче. Він почав відчувати наближення свого гладіаторського кінця. І це його лякало.

Завершального дня ігор імператор влаштував бій гладіаторських загонів. Одночасно на арену вийшли десятки бійців. Бійня тривало довго, арена в багатьох місцях стала слизькою від крові. Врешті на ногах залишився він і двоє суперників.

Ліва рука затерпала. Скільки ударів він прийняв на свій невеликий щит, уже й не міг згадати. Втомлені ноги уже не так швидко пересувались по піску. Але права рука сіку тримала міцно. Мурміліони-противники також важко дихали, ближній був поранений. У другого ж, що був на протилежнім боці арени, ран не було помітно. Турус усвідомлював, що шансів у нього мізер, тож кинувся на ближчого. Бачачи як суперник важко ворушить мечем і піднімає щит, Турус усім своїм тілом навалився на нього. Мурміліон поточився і опустив меча. Це й було потрібно Турусу і його сіка глибоко увійшла між ребрами у бік противника. Той упав, але цього Турус уже не бачив, бо повернувся до іншого.

Мурміліон не квапився нападати, а намагався зайти за спину Турусу. От сучий син, – подумав тоді він, та кинувся в атаку. Суперник відступав, прикриваючись своїм великим щитом. Але в якусь мить мурміліон, не гладіаторським, а підступним легіонерським випадом увігнав свого меча у його стегно і відразу відскочив. Гостра біль пройняла Туруса, проте він встояв. Нога враз почервоніла від крові, але, на щастя, меч не зачепив артерію.

Арена завмерла. Але мурміліон не наближався, він почав обходити Туруса, змушуючи того повертатись. Глядачі усе швидко зрозуміли, і це їм не подобалось: мурміліон вичікував щоби фракієць стік кров’ю. Невдоволені викрики, що залунали з трибун, переростали у гнівний гул. Глядачі чекали видовища, а не повільного конання одного із бійців.

От і кінець, – подумав Турус. Проте з останніх сил кинувся, ударив щитом об щит. Мурміліон відсахнувся, але поранена нога підвела – Турус заточився і упав. Противник враз виріс над ним, щоби добити. Та коли заніс меча для удару, Турусова сіка врізалась у його пах. Розпачливий крик мурміліона розірвав напругу арени. Відштовхнувши суперника і, тягнучи за собою закривавлену ногу, Турус повернувся до імператорської трибуни. Підняв свою сіку. Він переміг. Глядачі на трибунах зірвались на ноги у захваті. Вони викрикували його ім’я. Він дав їм видовище.