Вогняна корона - The goddess Aphrodite

Група місцевих музикантів, які зазвичай грали на ярмарках, зібралася в куточку галявини. Їхні інструменти — скрипки, лютні, флейти та барабан — наповнювали повітря веселими народними мелодіями. Їхня музика була життєрадісною, з прискореними ритмами, що спонукали людей до танцю.

Жінки кружляли, тримаючи руки в боках, а чоловіки стрибали в такт музики, виконуючи традиційні танці. Джеймс не втримався й узяв Ізабелу за руку.

— Дозволь мені навчити тебе сільського танцю, — сказав він, усміхаючись.

— Ти впевнений, що я зможу? — запитала вона, але в її голосі звучала цікавість.

— Я впевнений у тобі завжди.

Він обережно провів її до центру галявини, де інші вже танцювали. Спочатку Ізабела трохи вагалася, адже звикла до формальних придворних танців, але швидко підхопила ритм. Її срібляста сукня, проста, але елегантна, переливалася у світлі ліхтарів.

— Ти справжня майстриня, — сказав Джеймс, обертаючи її під музику.

— Це ти надихаєш мене, — відповіла вона, сміючись.

Їхні рухи ставали все сміливішими, і невдовзі вони були в центрі уваги. Селяни аплодували й підбадьорювали їх, а музика звучала все швидше.

Після танців усі зібралися навколо довгого дерев’яного столу, вкритого білою тканиною. Вогні ліхтарів освітлювали страви, які здавалися ще смачнішими. Селяни ділилися історіями про своє життя, а діти бігали між дорослими, сміючись.

Ізабела сиділа поруч із Джеймсом і дякувала всім за їхню доброту.

— Ви прийняли нас так, наче ми завжди були частиною вашої спільноти, — сказала вона, піднімаючи келих. — І ми це дуже цінуємо.

— Ви — наші сусіди тепер, — відповіла одна з жінок, яка принесла пиріг із яблук. — А сусіди мають допомагати одне одному.

Наприкінці святкування музика стала повільнішою, і кілька пар вийшли на останній танець. Джеймс знову запросив Ізабелу, і вони, забувши про все навколо, повільно кружляли під ніжну мелодію.

— Це більше, ніж я міг би бажати, — прошепотів він їй.

— Ми разом, — відповіла вона. — І це головне.

Під зоряним небом Нормандії вони були не просто втікачами чи вигнанцями, а двома людьми, які знайшли своє місце й почали писати нову сторінку свого життя.