Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм - Єва Томпсон

принаймні частина російських підручників історії, опублікованих у 1990-х роках і схвалених державою для використання в школах і вищих навчальних закладах (усі розглянуті тут підручники одержали таке схвалення), пропагує погляди та інтерпретації, які можуть перешкоджати мирному співіснуванню Росії з її сусідами та становити загрозу для внутрішньої стабільності Російської Федерації. Автори цих підручників не можуть примиритися із втратою «внутрішньої імперії». Схоже, що вони не в змозі визнати право сусідів Росії — українців, прибалтів, мешканців Середньої Азії, грузинів, чеченців та інших — на власне бачення історії та проголошення ними окремих ідентичностей. Захоплення Курильських островів наприкінці Другої світової війни надалі сприймається як законна дія. Спостерігається дуже сильне прагнення до возз’єднання України та Росії. Однак цікаво, що вступ Польщі, Угорщини та Чеської Республіки в НАТО сприймається як доконаний факт, хоча на момент написання цих підручників це було щонайбільше однією з багатьох можливостей. Думка про те, що країни Балтії або навіть члени СНД також стануть членами НАТО, подається як можлива подія, однак, на відміну від заяв російської влади, впадає в око відсутність істеричного тону. Автори підручників історії визнають, що НАТО є засобом захисту від Росії і що він не планує вторгнення в Росію. Єдиний реальний неґативний наслідок розширення НАТО для Росії, про який згадується в цих підручниках, — це втрата ринку зброї в Центральній Європі.

За результатами загальнонаціонального опитування шести тисяч росіян, проведеного Інститутом соціології Бетанелі 11–14 серпня 1997 p., лише 16 % з них повідомили, що вони підтримували Єльцина та захисників російського парламенту під час спроби перевороту 1991 p., порівняно з 21 % тих, хто повідомив, що симпатизував путчистам 108. У 1991 р. ще не відчувалися труднощі, пов’язані з економічними реформами, однак, незважаючи на це, лише десять тисяч москвичів (що становить 0,1 % всіх жителів Москви) вийшли на мітинг на підтримку Єльцина, на якому він виголосив полум’яну промову, стоячи на танку. Розвал Радянського Союзу, за всіма ознаками, надалі сприймається як поразка Росії. У жовтні 1997 р. Воронезька обласна рада рекомендувала вчителям не користуватися підручником з історії Європи, написаним професором Саратовського університету Олександром Кредером і фінансованим коштом Фонду «Культурна ініціатива» Джорджа Сороса. Депутати заявили, що в цьому підручнику принижено і спотворено російську історію 109. Схоже, що авторитет попередніх інтерпретацій зберігатиметься протягом тривалого часу, незважаючи на те, що в Росії є невелике коло інтелектуалів, готових подивитися на імперську історію Росії новим поглядом 110. На початку XXI століття пострадянська російська література все ще залишається нечутливою до формування зображення Іншого. Інший є або неґативним героєм і ворогом Росії, або ж він відсутній і не відіграє жодної ролі на історичній сцені.

ПРИМІТКИ

1. John H. Plumb, The Death of the Past (Boston: Houghton Mifflin, 1970), 41.

2. E. M. Thompson, «V. B. Shklovskii and the Russian Intellectual Tradition,» in Arnold McMillin, ed., Aspects of Russian and Czech Literature: Selected Papers of the Third World Congress for Soviet and East European Studies (Columbus, OH: Slavica, 1989), 11–21.

3. Л. И. Тимофеев, Основы теории литературы (Москва, 1974), 737.

4. Alex de Jonge, Fire and Water: A Life of Peter the Great (New York: Coward McCann, 1980), 99-101, 242.

5. В. Б. Шкловский, Собрание сочинений, т. 1 (Художественная литература, 1974), 737–738.

6. Там само, 688.

7. Annette Gordon-Reed, «Why Jefferson Scholars Were the Last to Know,» Houston Chronicle, 4 November 1998.

8. «Древнерусский смех относится к смеху средневековому». Д. С. Лихачев, Смеховой мир» древней Руси» (Ленинград: Наука, 1976), 9.

9. «Если характеризовать древнерусскую литературу, пользуясь методом «больших скобок», то следует признать, что она принадлежала по своей структуре к типу литератур средневековых (свойственных раньше и литературам Запада)». Д. С. Лихачев, Поэтика древнерусской литературы» (Ленинград: Наука, 1967), 16.

10. Enid Welsford, The Fool: His Social and Literary History (LondonFaber & Faber, 1935), 199.

11. Will Durant, The Age of Faith (New York: Simon & Schuster, 1950) 929.

12. Ernst R. Curtius, Europaische Literatur und lateinisches Mittelalter (Bern: Francke Verlag, 1948), 106.

13. Immanuel Kant, Werke, vol. 5 (Wiesbaden: Im Insel Verlag, 1967) 437–438.

14. «А прямая дорога до того веселья от Кракова до Аршавы и на Мозовшу, а оттуда на Ригу и Ливлянд, оттуда на Киев и Подолецк, оттуда на Стекольню и на Корелу, оттуда на Юрьев и ко Брести, оттуда к Быхову и в Чернигов, в Переяславль и в Черкасской, в Чигирин и Кафимской. А кого перевезут Дунай, тот домой не думай». Русская демократическая сатира XVII в., под редакцией В. П. Адриановой-Перетц (Москва: Наука, 1977), 33.

15. Wiktor Jakubowski, «Pismiennictwo zjednoczonego panstwa moskiewskiego,» Literatura rosyiska, vol. 1, edited by M. Jakobiec (Warsaw: PWN, 1970), 140.

16. Anthony Stokes, «Literature of the Seventeenth Century, in John Fennell and Anthony Stokes, eds., Early Russian Literature (London: Faber & Faber, 1974), 258.

17. Richard Pipes, «Diplomacy and Culture: Negotiation Styles», in Arms Control: Myth versus Reality, edited by Richard F. Staar (Stanford: Hoover Institution Press, 1988), 156.

18. Юрий Лотман, «О двух типах ориентированности культуры» в Статьи по типологии культуры (Tartu: Univ. of Tartu Press, 1970), 86–98.

19. Я хотіла б подякувати професорові Ф. Дж. Томсону з Антверпенського університету за те, що він звернув на це мою увагу.

20. «The Account of George Turberville,» in Rude and Barbarous Kingdom, edited by L. E. Berry and R. O. Crummey (Madison: Univ. of Wisconsin Press, 1968), 76.

21. Домострой (Москва: 1882). Цитується за Bradda Books Reprints (1971), 57–62, 68.

22. Curtius, 421–423.

23. A. M. Скабичевский, «Аскетические недуги в нашей современной передовой интеллигенции», Русская мысль, 21 (октябрь-ноябрь 1900 г.), 24.

24. Стоглав, под редакцией Д. Е. Кожанчикова (Санкт-Петербург: Академия Наук, 1863), 135–136.

25. Russell Zguta, Russian Minstrels: A History of the «Skomorokhi» (Philadelphia: Univ. of Pennsylvania Press, 1978), 45–80.

26. H. M. Карамзин, История Русского государства, том 9 (СанктПетербург: Евдокимов, 1892, 105

27. Adam Ulam, The New Face of Soviet Totalitarianism (Cambridge, MA: Harvard Univ. Press. 1963), 138; Walter Laqueur, Russia and Germany (London: Weldenfelt and Nicholson, 1965); і Mikhal Heller and Aleksandr Nekrich, Utopia in Power (New York: Summit, 1986). Ганна Арендт (Hannah Arendt) вперше застосувала тоталітарну модель до радянського досвіду, тоді як «історичну» модель застосовували здебільшого марксисти та пост-геґеліянці. Обговорення цих двох моделей див. John Armstrong, «Comments on Professor Dallin’s «Bias and Blunders in American Studies on the USSR», Slavic Review 32 (Fall 1973), 577–587. Заяви про «сліпоту» вчених до проблем націоналізму в Радянському Союзі, див. Alexander J. Motyl’s «Sovietology in One Country» or Comparative Nationality Studies?» Slavic Review 48 (Spring