Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз
Останній спільний предок людей і шимпанзе жив десь із п’ять мільйонів років тому, явно пізніше, ніж спільний предок шимпанзе й орангутангів, і десь на 30 мільйонів років пізніше, ніж спільний предок шимпанзе та інших мавп. З шимпанзе ми маємо понад 99 % спільних генів. Якби на якихось забутих островах у всьому світі були знайдені дивом збережені всі проміжні форми на шляху до спільного предка шимпанзе й людини, то навряд чи можна сумніватися в тому, що наші закони та моральні засади зазнали б глибоких потрясінь, особливо якби десь у цьому спектрі збереглася можливість схрещування. Довелося б або надати всім представникам спектру повноцінні права людини («Право голосу для шимпанзе!»), або запровадити якусь складну апартеїдну систему дискримінаційних законів, де суди вирішували б, є конкретна особина юридично «шимпанзе» чи «людиною», а люди непокоїлись би через бажання їхніх доньок вийти заміж за одного з «них». Гадаю, наш світ уже надто добре досліджений, аби можна було сподіватися, що ця фантазія, яка дисциплінує, колись здійсниться. Але тим, хто вважає, що у «правах» людини є щось очевидне та самоочевидне, слід замислитися над тим, яка це чистої води удача, що цим бентежним проміжним формам не судилося вижити. Можливий також інший варіант: якби шимпанзе не були відкриті донині, то сьогодні вони самі могли би вважатися бентежними проміжними формами.
Ті, хто прочитав попередній розділ, можуть зауважити: твердження, що категорії стають розмитими, якщо не обмежуватися сучасними тваринами, передбачає, що еволюція відбувається з постійною швидкістю, а не є переривчастою. Що більше наше уявлення про еволюцію наближається до крайнощів плавних безперервних змін, то песимістичніше слід ставитись до самої можливості застосування таких слів, як «птах» чи «нептах», «людина» чи «нелюдина», до всіх тварин, які колись жили. Запеклий же сальтаціоніст може вважати, що колись справді існувала перша людина, мутантний мозок якої вдвічі перевищував розміри мозку її батька та шимпанзеподібних братів.
Як ми вже бачили, прихильники теорії переривчастої рівноваги здебільшого не є справжніми сальтаціоністами. Тим не менш їм проблема невизначеності назв зазвичай здається менш гострою, ніж прихильникам більш «безперервного» погляду на еволюцію. От якби буквально кожна тварина, що колись жила, збереглась у вигляді скам’янілості, то проблема назв постала б навіть перед пунктуалістами, бо, якщо заглибитись у деталі, пунктуалісти насправді є ґрадуалістами. Але оскільки вони припускають, що дуже малоймовірно знайти скам’янілості, які документують короткі періоди швидкого переходу, тоді як дуже ймовірно знайти скам’янілості, які документують довгі періоди стазису, то з позиції пунктуаліста «проблема назв» буде видаватися менш гострою, ніж з погляду на еволюцію непунктуаліста.
Саме з цієї причини пунктуалісти, особливо Найлз Елдредж, приділяють велику увагу трактуванню «виду» як справжньої «сутності». Для непунктуаліста «вид» піддається визначенню лише тому, що незручні проміжні форми вже померли. Запеклий антипунктуаліст, навіть уважно розглянувши всю еволюційну історію, взагалі не здатен сприйняти «вид» як дискретну сутність. Він здатен побачити лише в’язкий континуум. На його думку, вид ніколи не має чітко визначеного початку й лише іноді має чітко визначений кінець (вимирання); дуже часто вид не закінчується остаточно, а поступово перетворюється на якийсь новий вид. З іншого ж боку, пунктуаліст вважає, що вид виникає в конкретний момент часу (строго кажучи, там є перехідний період тривалістю в десятки тисяч років, але за геологічними мірками це доволі недовго). Більше того, він розглядає вид як такий, що має визначений або хоча б швидкий кінець, а не поступово перетворюється на якийсь новий вид. Оскільки більша частина життя виду, на думку пунктуаліста, минає в постійному стазисі й оскільки вид має дискретні початок і кінець, то для пунктуаліста це означає, що вид начебто має якусь визначену, вимірювану «тривалість життя». Непунктуаліст не побачив би, що вид має якусь «тривалість життя», як окремий організм. Запеклий пунктуаліст розглядає «вид» як дискретну сутність, що справді заслуговує на свою власну назву. Запеклий же антипунктуаліст дивиться на нього як на довільно взяту ділянку безперервно плинної річки без жодних конкретних причин для проведення ліній розмежування між його початком і кінцем.
У пунктуалістській книжці з історії якоїсь групи тварин, скажімо з історії коней за останні 30 мільйонів років, усі дійові особи можуть бути видами, а не окремими організмами, бо автор-пунктуаліст уявляє види як реальні «об’єкти» з їхньою власною дискретною ідентичністю. Види раптово з’являтимуться на сцені й так само раптово зникатимуть, витіснені наступними видами. Це буде історія спадковості, за якої один вид дає дорогу іншому. Але якщо таку саму історію напише антипунктуаліст, він використовуватиме видові назви лише для якоїсь розпливчастої зручності. Коли ж він дивиться вперед крізь час, то перестає бачити види як дискретні сутності. Справжніми акторами в його драмі будуть окремі організми у змінних популяціях. У його книжці саме окремі тварини даватимуть дорогу наступним окремим тваринам, а не види даватимуть дорогу видам. Тож не дивно, що пунктуалісти зазвичай вірять у такий собі природний відбір на видовому рівні, який вони вважають аналогічним дарвінівському відбору на звичайному індивідуальному рівні. Непунктуалісти ж, з іншого боку, розглядають природний відбір як такий, що працює на рівні, не вищому за окремий організм. Ідея «видового відбору» є для них менш привабливою, бо вони не вважають види сутностями з дискретним існуванням упродовж геологічного часу.
Настав зручний момент, аби розібратися з гіпотезою щодо видового відбору, яка в певному сенсі залишилася з попереднього розділу. Я не витрачатиму на неї багато часу, бо вже висловив свої сумніви щодо її уявної важливості для процесу еволюції в книжці «Розширений фенотип». Це правда, що переважна більшість видів, які колись жили на Землі, вже вимерли. Правда й те, що нові види виникають з частотою, що як мінімум компенсує вимирання, тож існує своєрідний «видофонд», склад якого весь час змінюється. Невипадкове входження видів до видофонду та невипадкове вилучення з нього справді могли б теоретично являти собою своєрідний природний відбір на вищому рівні. Можливо, що певні характеристики видів впливають на ймовірність їх вимирання чи відбрунькування нових видів. Види, які ми бачимо у світі, зазвичай матимуть усе необхідне, аби насамперед виникнути — «видоутворитися», — а також аби не вимерти. Якщо хочете, можете називати це формою природного відбору, хоча я підозрюю, що вона є ближчою до однокрокового, ніж до накопичувального відбору. Та я скептично ставлюся до припущення про велику важливість цього різновиду відбору для пояснення процесу еволюції.
Можливо, це лише відображення моєї упередженої думки про те, що слід вважати справді важливим. Як я вже писав на початку цього розділу, від теорії еволюції я переважно очікую пояснення складних, добре задуманих механізмів на кшталт сердець, рук, очей і ехолокації. Ніхто, навіть найполум’яніший видовий селекціонер, не думає, що це до снаги здійснити видовому відбору. Деякі люди справді вважають, що видовий відбір може пояснити певні довгострокові тенденції в даних про скам’янілості, такі як доволі часто помітна тенденція до збільшення розмірів тіла з плином століть. Сучасні коні, як ми вже бачили,
