Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.

націоналізму, інстинктивний і революційний націоналізм піднімався у Німеччині як реакція на вторгнення Наполеона. (Це була одна з тих типових племінних реакцій проти експансії наднаціональної імперії.) Народ вимагав демократичних реформ, що їх він розумів у дусі Руссо і Французької революції, але які прагнув здійснити без французьких загарбників. Народ повстав проти своїх власних князів і водночас проти імператора. Цей ранній націоналізм виник завдяки силі нової релігії як своєрідний покров, полотном для якого служило гуманістичне бажання свободи й рівності. «Націоналізм,— пише Андерсон59,— зріс водночас із занепадом ортодоксального християнства, замінивши останнє вірою у свій власний містичний досвід». Це містичний досвід спільності з іншими членами пригнобленого племені, досвід, що замінив не лише християнство, а й, зокрема, почуття вірності й лояльності королю, зруйноване зловживаннями абсолютизму. Зрозуміло, що така неприборкана нова і демократична релігія була джерелом великого роздратування і навіть небезпеки для правлячого класу і, зокрема, для короля Пруссії. У який спосіб слід було зустріти цю небезпеку? Після визвольних воєн Фрідріх Вільгельм перед обличчям цієї небезпеки спершу звільнив своїх націоналістичних радників, а тоді призначив на службу Гегеля. Адже Французька революція довела вплив філософії, на чому належно наголошував Гегель (оскільки це — основа його власної кар'єри): «Духовне,— каже він60,— тепер є суттєвою основою потенційної структури, тож філософія стала панівною. Казали, що Французька революція виникла з філософії, й не без підстав філософію змальовували як світську мудрість; філософія — це не лише істина в-собі і для-себе... а й істина, як вона постає у світських справах. Отож, ми не можемо заперечувати твердження, що Революція отримала першопоштовх від філософії». Це свідчить про те, що Гегель розумів своє безпосереднє завдання у забезпеченні контрпоштовху; того поштовху, хай і не первинного, завдяки якому філософія може зміцнити сили реакції. Частиною цього завдання було перекручення ідей свободи, рівності тощо. Та, мабуть, навіть більш терміновим завданням було приборкання революційної націоналістичної релігії. Гегель виконав це завдання в дусі поради Парето «скористатися почуттями, не марнуючи енергію в даремних спробах їх знищити». Він приборкав націоналізм не за допомогою відвертої опозиції йому, але перетворивши його на добре дисциплінований прусський авторитаризм. Ось так і сталося, що він повернув могутню зброю табору закритого суспільства, якому вона, по суті, й належала.

Усе це було зроблено досить незграбно. Гегель, прагнучи догодити урядові, часом нападав на націоналістів надто відверто. «Дехто,— писав він61 у «Філософії права»,— останнім часом почав говорити про «верховну владу народу» як протилежність верховній владі монарха. Та якщо це суперечить верховній владі монарха, то фраза «верховна влада народу» постає просто як одне з тих плутаних понять, що походять від необдуманої ідеї «народу». Без свого монарха... народ є лише безформною масою». Раніше в «Енциклопедії філософських наук» він писав: «Сукупність приватних осіб часто називають народом. Та така сукупність є натовпом, а не народом; щодо цього єдиною метою держави є те, щоб народ не став до існування, влади й дії як така сукупність. Такий стан народу є станом беззаконня, деморалізації й тваринності. У цьому стані народ може бути лише безформною, дикою, сліпою силою, як сила буремного стихійного моря, яке, одначе, не саморуйнується, як може руйнуватися народ — духовний елемент. Окрім того, часто можна почути, що такий стан змальовують як чисту свободу». Це, безсумнівно, натяк на ліберальних націоналістів, яких король ненавидів, як чуму. І той натяк стає ще виразнішим, коли ми подивимось на ставлення Гегеля до мрій ранніх націоналістів про відбудову Німецької імперії: «Вигадка імперії,— каже він у своєму панегірику найостаннішим подіям у Пруссії,— геть зникла. Вона розпалася на суверенні держави». Антиліберальні нахили спонукали Гегеля послатися на Англію як на найхарактерніший зразок нації в поганому розумінні. «Взяти Англію,— пише він,— яка, завдяки тому, що приватні особи відіграють переважну роль у громадських справах, завжди називалася як країна, що має найвільнішу з усіх конституцій. Досвід показує, що ця країна в порівнянні з іншими цивілізованими державами Європи найвідсталіша в цивільному й кримінальному законодавстві, у праві й свободі власності, у засобах для мистецтва й наук і що об'єктивна свобода або раціональне право принесено в жертву формальному62 праву і окремому особистому інтересу: це відбувається навіть в інституціях і володіннях, присвячених релігії». Це, справді, вражаюча заява, надто коли йдеться про «мистецтво й науки», адже не було країни, відсталішої за Пруссію, де Берлінський університет було засновано лише під впливом наполеонівських воєн і з тією метою, як зазначив король63, що «держава мусить замінити інтелектуальним завзяттям те, що вона втратила у фізичній міці». Через кілька сторінок Гегель забуває те, що він сказав про мистецтво й науки в Англії, адже тут він говорить про «Англію, де мистецтво писання історії пережило процес очищення і стало за характером більш рішучим і зрілим».

Ми бачимо, що Гегель усвідомлював, що його завданням було боротися проти ліберальних і навіть імперіалістських ухилів націоналізму. Він робив це, переконуючи націоналістів, що їхні колективістські вимоги автоматично виконує всемогутня держава і що потрібно лише допомогти зміцненню державної влади. «Народна держава є Дух у своїй субстанціональній розумності й безпосередній реальності,— пише він64; — а отже, абсолютна влада на землі... Держава є власне Дух народу. Фактично існуюча держава надихається цим духом у всіх своїх приватних справах, війнах, установах... Самосвідомість одного окремого народу є засобом для... розвитку колективного духу;... в нього Дух часу вкладає свою Волю. Супроти цієї Волі інші національні духи позбавлені прав: названий народ панує над світом». Отож, народ, його дух і його воля діють на історичному коні. Історія — це змагання різних національних духів за світове панування. Звідси випливає, що реформи, які обстоювали ліберальні націоналісти, непотрібні, оскільки народ і його дух так чи так лишаються провідними акторами; окрім того, «кожний народ... має конституцію, що відповідає йому і належить йому». (Юридичний позитивізм.) Ми бачимо, що Гегель замінює ліберальні елементи в націоналізмі не лише платонівсько-прусським поклонінням державі, а й поклонінням історії, історичному успіхові. (Фрідріх Вільгельм мав успіх у боротьбі проти Наполеона.) У такий спосіб Гегель не лише відкрив новий розділ в історії націоналізму, а й постачив націоналізм новою теорією. Фіхте, як ми бачили, дав націоналізму теорію, згідно з якою він спирається на мову. Гегель запровадив історичну теорію нації. Націю, за Гегелем обєднує дух, який діє в історії. Вона об'єднана спільним ворогом і дружбою у війнах, які вона веде. (Хтось сказав, що раса