Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.

зробив внесок у теорію націоналізму, був Й. Г. Гердер, колишній учень і свого часу особистий друг Канта. Гердер стверджував, що добра держава повинна мати природні кордони, а саме ті, що співпадають з місцями, заселеними її «нацією»; цю теорію він уперше висунув у своїх «Ідеях до філософії історії людства» («Ideas towards a Philosophy of the History of Mankind», 1785). «Найприродніша держава.— писав він55,— це та, що складається з одного народу з єдиним національним характером... Народ — це природне зрощення, на зразок родини, лише більш розширене... Так само, як і в усіх людських спільнотах,... і у випадку з державою, найкращим є природний порядок, тобто порядок, за яким кожен виконує ту функцію, для якої призначила йoго природа». Ця теорія, що намагається дати відповідь на проблему «природних» кордонів держави56, відповідь, яка лише породжує нову проблему «природних» кордонів нації, спершу не справила великого впливу. Цікаво відзначити, що Кант відразу усвідомив небезпечний ірраціональний романтизм у цій праці Гердера і за свою відверту критику нажив у його особі запеклого ворога. Я наведу уривок з цієї критики, оскільки в ньому чудово раз і назавжди дано оцінку не лише Гердерові, а й пізнішим філософам-оракулам, таким як Фіхте, Шеллінг, Гегель, разом з їхніми сучасними послідовниками: «Гостра проникливість у відшукуванні аналогій,— писав Кант,— і смілива уява у використанні їх пов'язані із здатністю заручатися підтримкою почуттів та пристрастей, щоб викликати інтерес до свого предмета — предмета, який завжди огорнутий загадкою. Ці почуття легко приймаються за зусилля могутніх і глибоких думок чи принаймні глибоко значущих натяків; тож вони викликають більші сподівання, ніж здатне підтвердити холодне судження... Синоніми видаються за пояснення, а алегорії пропонуються як істини».

Саме Фіхте забезпечив німецький націоналізм першою теорією. Кордони нації, заявив він, визначаються за допомогою мови. (Це не поліпшує справи. Де відмінності діалекту стають відмінностями мови? Скількома різними мовами говорять слов'яни чи німці, або ж ці відмінності суто діалектичні?)

Погляди Фіхте отримали якнайкурйозніший розвиток, особливо якщо врахувати, що він був одним із фундаторів німецького націоналізму. 1793 року він захищав Руссо і Французьку революцію, а в 1799-у ще проголошував57: «Зрозуміло, що відтепер і надалі лише Французька республіка може бути батьківщиною чесної людини, що лише цій одній країні така людина може присвятити свої сили, оскільки не тільки найглибші сподівання людства, а й саме його існування пов'язані з перемогою Франції... Я присвячую всього себе і всі мої здібності Республіці». Можна зазначити, що коли Фіхте робив ці зауваження, він вів переговори щодо університетської посади в Майнці, який контролювався тоді французами. «У 1804 році,— пише Е. Н. Андерсон у своєму цікавому дослідженні націоналізму,— Фіхте... прагнув облишити прусську службу і пристати на запрошення з Росії. Прусський уряд не визнав його до бажаної фінансової межі, й він сподівався на більше визнання з боку Росії, коли писав до російського посередника, що коли уряд зробить його членом Санкт-Петербурзької Академії наук і покладе йому платню не менше, ніж чотириста карбованців, «Я буду їхнім до смерті»... Через два роки,— продовжує Андерсон,— трансформація Фіхте-космополіта в Фіхте-націоналіста була завершена».

Коли Берлін окупували французи, Фіхте залишив його через патріотизм; учинок, що його, за словами Андерсона, «він не дозволив... обминути увагою з боку прусського короля і уряду». Коли А. Мюллер і В. фон Гумбольдт були прийняті Наполеоном, Фіхте обурено написав своїй дружині: «Я не заздрю Мюллерові та Гумбольдту; я радий, що не був удостоєний цієї ганебної честі... Має значення для совісті й, очевидно, також для наступного успіху, якщо... ти відверто показав відданість добрій справі». З приводу цього Андерсон зауважує: «Насправді він-таки мав користь; безперечно, що його запрошення до Берлінського університету було результатом цього епізоду. Це зовсім не применшує націоналізм його вчинку, а лише подає його в належному світлі». До цього мусимо додати, що кар'єра Фіхте як філософа від самого початку спиралася на шахрайство. Його перша книжка була опублікована анонімно під назвою «Критика будь-якого одкровення» саме тоді, коли очікувалась кантівська філософія релігії. Це була вкрай тьмяна книжка, що не перешкодило їй бути розумною копією кантівського стилю; і все було приведено в рух, аж до чуток, щоб люди повірили, буцімто це кантівська праця. Справа постане у вірному світлі, якщо ми усвідомимо, що Фіхте здобув видавця лише завдяки доброму серцю Канта (котрий ніколи не спромігся прочитати більше, ніж кілька перших сторінок тієї книжки). Коли преса почала вихваляти працю Фіхте як кантівську, Кант був змушений зробити публічну заяву, що ця праця належить Фіхте, і Фіхте, який раптово зажив слави, став професором в Ієні. Проте Кант пізніше мусив зробити іншу заяву, щоб відокремити себе від цієї людини, заяву, в якій зустрічаються такі слова: «Боже, захисти нас від наших друзів. Від наших ворогів ми самі себе вбережемо»58.

Це кілька епізодів у кар'єрі людини, «базікання» якої породило як сучасний націоналізм, так і сучасну ідеалістичну філософію, що постала з перекрученого кантівського вчення. (Я наслідую Шопенгауера, розрізняючи між «базіканням» Фіхте і «ошуканством» Гегеля, хоча мушу визнати, що наполягати на такій відмінності, можливо, дещо педантично.) Вся ця історія цікава переважно тому, що проливає світло на «історію філософії» і на «історію» загалом. Я маю на увазі не лише той, очевидно, радше кумедний, ніж скандальний факт, що такі блазні сприймаються всерйоз і що вони стали предметами поклоніння, урочистих, хоча нерідко нудних, досліджень (і питань екзаменаційних білетів). Я маю на увазі не лише той жасний факт, що базікало Фіхте і ошуканець Гегель трактуються на одному рівні з такими людьми, як Демокріт, Паскаль, Декарт, Спіноза, Локк, Юм, Кант, Дж. С. Мілль і Бертран Рассел, і що їхнє моральне вчення сприймається всерйоз і, можливо, вважається навіть вищим за вчення названих осіб. Але я маю на увазі і те, що багато тих співців панегіриків, істориків філософії, які нездатні відрізнити думку від вигадки, не кажучи вже про добре й погане, наважуються проголошувати, що їхня історія є нашим суддею або що їхня історія філософії є непрямою критикою різноманітних «систем думки». Адже, гадаю, очевидно, що їхня улесливість може бути лише непрямою критикою їхніх історій філософії й тих помпезності й галасу, за допомогою яких прославляється філософська діяльність. Мабуть, існує такий закон, який ці люди охоче називають «людською природою», що пихатість зростає прямо пропорційно браку думки й обернено пропорційно службі в ім'я людського добробуту.

У той час, коли Фіхте став апостолом