Теорія літератури - Соломія Павличко
Висуваючи гасло «великої літератури», Самчук певною мірою передбачав, що національний реалізм його епопей стане її зразком. Тому він так роздратувався, коли його ідеї розвинув у надто конкретний спосіб Остап Грицай. У статті «Мала чи велика література?»[623] останній звернувся до колеґ з закликами, де визначив за пунктами, що робити, аби українська література стала «великою».
Не дивно, що Самчук у відповідь надіслав до Грицая відкритого листа[624], де спробував нагадати банальні істини про те, що мистецтво не робиться за наказом чи рецептом, що воно є не механікою, а дивом, плодом натхнення і т. д.
Отже, коли формулу «великої літератури» було розшифровано й спримітивізовано в стилі вже цілком конкретних рецептів, Улас Самчук зірвався з властивого для нього поважно-пишномовного тону й знервовано відповідав:
«Нам потрібне суспільство. Культурне, благородне, аристократичне. У нас забагато плебсу. Ми топимось у примітивізмі. Ми інколи навіть чванимось своєю недолужністю і на тисячу ладів відмінюємо нашу „народність“. Даремна пиха. Ніхто нам не повірить, що сума дядьків, чи гурт декласованого люмпену, це вже і народ… Ті (Самчук звертається до демократів. — С. П.), що, розпинаючись „за народ“, потураєте хамству! Повірте, що наш час не терпить такого поняття, бо наш час вимагає велетенської інтеліґенції духу й тіла»[625].
Якщо Самчукова ідея «великої літератури», переведена в практичні рецепти Остапа Грицая, стає комічною, то розвинута в статті Івана Багряного «Думки про літературу», опублікованій у тому ж самому збірнику МУРу, вона в радикальний, прямолінійний спосіб ознаменовує повернення до літератури як політичної місії. В Багряного слово — це меч, зброя, література — фронт, боротьба, до того ж боротьба ідейна, література «не є справа приватна»[626], а написане не в інтересах нації — «злочин».
Іванові Багряному бракує слів, щоб висловити своє розуміння літератури, тож він весь свій пафос вкладає в означення «великий», яке вживає з вражаючою надмірністю:
«Велика література потребує великої ідейності, великої любові і зненависті. Великого вогню. Іншими словами — великої рушійної сили»[627].
Теза «великої літератури» давала вкрай неясну відповідь на запитання, що робити і як завоювати світовий авторитет. Риторика «величі» містила в собі заперечення. За вимогою створення «великої літератури» крилося травмуюче розуміння її відсутності. Самчук вважав свій рецепт універсальним для літературної спільноти МУРу й не випадково звертався до своїх слухачів і читачів від імені «ми». За цим ховалися несвідоме відчуття творчого безсилля, недовіра до власного «я» і страх перед майбутнім, від якого єдиним порятунком було минуле, і єдиний ідеал так само належав минулому.
Національно-органічний стиль
У довгій промові на Першому з’їзді МУРу «Стилі української літератури на еміґрації» Юрій Шерех дав свою відповідь на запитання «що робити?» й висунув рецепт, який став головним ідеологічним документом цієї організації — ще одним варіантом модернізованого народництва, значно освіченішого та рафінованішого за всі попередні.
Промови Самчука й Шереха мали спільну тональність і експлуатували схожу риторику, однак, якщо «велику літературу» всі сприйняли з ентузіазмом і невдовзі забули, то навколо доповіді Шереха почалася полеміка, яка спричинилася в перспективі до розколу МУРу.
Шерех із самого початку визначив Україну як модерну націю. Літературними рушіями цієї модерності оголошувалися Хвильовий, Підмогильний, неокласики та інші автори. Література, породжена ренесансом 20-х років, виробила й спиралася на новий образ і нове поняття України як не етнографічної, а європейської нації. Ця література мала стати зразком національно-органічного стилю, який покликані втілювати у своїх творах члени МУРу.
Шерех недвозначно заявив, що «МУР — це об’єднання тих, хто шукає українського національного мистецтва»[628]. Головні завдання сьогоднішнього етапу полягали, перефразовуючи назву його іншої статті, в «прощанні з учора» («…розтрощити раціоналізм неокласицизму…») й у відтворенні сьогодні («…відбити сучасність і психіку сучасної української людини»)[629]. Шерех детально спинився на характеристиці української реалістичної прози, кожного разу підкреслюючи, що аналіз її виходить «з наближення чи віддалення її (прози. — С. П.) до того ідеалу національної літератури… — національної не в етнографічному розумінні, а в розумінні суверенної європейської нації, яка тому претендує на місце в Європі, що має що свого Європі сказати»[630].
Шерех дає характеристики, мабуть, усім присутнім у залі — від Самчука, котрому надається роль класика і з якого починається когорта живих, до молодих талантів на зразок Яра Славутича. Шерех аналізує напрями й стилі сучасної (тобто еміґраційної) української літератури, яких виявляється майже стільки, скільки в ній налічується авторів. Нарешті, виділяє дві найголовніші течії — «європеїстів» і «органістів». До «європеїстів» (ця течія в перспективі мала бути переборена) Шерех зараховує Косача, Домонтовича, Костецького й навіть Багряного, хоча той відкрито декларував: «жадних Європ!»
«Органісти», з якими пов’язувалося майбутнє літератури, представлені Баркою й Осьмачкою. Окреслюючи «органістів», Шерех не міг не визнати, що в їхнє коло потрапили письменники дещо слабші, однак це не наводило його на сумніви в перспективності саме «органістів» і національно-органічного стилю, який тільки й зможе сказати українське слово старій і згнилій Європі.
Ідеал нового національно-органічного стилю «виростатиме з опанованого й відкинутого, бо перебореного неокласичного вишколу; він виростатиме з пристрасті людської душі епохи історичних катаклізмів; він зіпреться на глибинно національне підґрунтя: фольклор, Шевченко. Насамперед Шевченко, бо Шевченко вже ввібрав у себе й перетопив український фольклор. Заперечення неокласицизму буде плідне тільки тоді, коли воно зіпреться на Шевченкову традицію»[631]. Залишалося тільки з’ясувати, що становить собою Шевченкова традиція в поезії, але Шерех цю тему окреслив досить пунктирно (експериментальність, синтетичність, відображення правди душі), не зупиняючись на деталях. Далі Шерех назвав трьох неоекспресіоністів і неошевченківців. Це — Багряний, Осьмачка, Барка, поетична творчість яких і втілювала ідеал національної органічності.
Висновки виявилися настільки загальними, що їх навіть не можна назвати рецептами, це були скоріше заклики, гасла в дусі тих, що їх так полюбляв Хвильовий:
«а) від загальнолюдського — до національного. Не для того, щоб відійти від загальнолюдського, а навпаки, щоб з більшою силою його проголосити і підкреслити — але проголосити по-своєму, по-українському. Щоб не копіювати загальнолюдське, а збагатити його. Ось перший дороговказ. Тут у новому світлі постають імена Шевченка і Гоголя — і в них шукає опертя сучасність.
б) від намагання схопити позаіндивідуальне, вічне, раціональне до бажання вилити свою
