Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз
Елдредж і Ґулд могли б зробити це своїм головним посланням: «Не хвилюйтеся, пане Дарвіне, навіть якби дані про скам’янілості були досконалими, ви не могли б сподіватися побачити поступову прогресію, якби копали лише в одному місці, з тієї простої причини, що більшість еволюційних змін відбувалася десь в інших місцях!» Можна було б узагалі піти далі й сказати:
Пане Дарвіне, говорячи, що дані про скам’янілості недосконалі, ви їх недооцінювали. Вони не просто недосконалі — існують вагомі причини очікувати, що вони будуть особливо недосконалими в найцікавіших місцях, а саме в тих, де відбувались еволюційні зміни. Причина цього почасти полягає в тому, що еволюція зазвичай відбувається не там, де ми знаходимо більшість скам’янілостей, а почасти в тому, що навіть якби нам пощастило копати в одному з тих невеличких віддалених місць, де відбувалися основні еволюційні зміни, ці еволюційні зміни (попри всю свою поступовість) займають такий короткий час, що нам знадобилися б надзвичайно багаті дані про скам’янілості, аби їх відстежити!
Але ж ні, замість цього вони вирішили (особливо в більш пізніх своїх статтях, за якими пильно стежили журналісти) подати свої ідеї як радикально протилежні дарвінівським і неодарвіністському синтезу. Вони зробили це, підкреслюючи «ґрадуалізм» дарвінівського бачення еволюції на противагу раптовому, рвучкому, спорадичному «пунктуалізму» їхнього власного. Вони, особливо Ґулд, навіть убачали аналогії між своїми поглядами і старими школами «катастрофізму» та «сальтаціонізму». Сальтаціонізм ми вже розглядали. Катастрофізм же являв собою спробу примирити у XVIII та ХІХ століттях певну форму креаціонізму з незручними фактами даних про скам’янілості. Катастрофісти вірили, що очевидна послідовність, яка простежується в даних про скам’янілості, насправді відображає низку окремих творінь, існування кожного з яких закінчилося катастрофічним масовим вимиранням. Останньою з таких катастроф був Усесвітній потоп.
Порівняння сучасного пунктуалізму, з одного боку, і катастрофізму чи сальтаціонізму, з іншого, мають виключно поетичну цінність. Вони, якщо мені дозволять вдатися до парадоксу, є глибоко поверховими. Вони здаються приголомшливими в художньому, літературному сенсі, але геть не допомагають серйозному розумінню, а можуть лише збити з пантелику й посприяти сучасним креаціоністам у їхній тривожно успішній боротьбі, спрямованій на підрив основ американської освіти та видання підручників. Річ у тім, що в найповнішому й найсерйознішому сенсі Елдредж і Ґулд є насправді такими самими ґрадуалістами, як Дарвін чи будь-хто з його послідовників. Вони лише воліли б стиснути всі поступові зміни в короткі спалахи, а не дозволити їм розтягнутися в часі. Крім того, вони наголошують на тому, що більшість поступових змін відбуваються в географічних районах, що лежать далеко від місць, де з землі видобувають найбільше скам’янілостей.
Отже, пунктуалісти заперечують насправді не ґрадуалізм Дарвіна: ґрадуалізм означає, що кожне нове покоління є лише трохи відмінним від попереднього. Щоб заперечувати це, треба бути сальтаціоністом, а Елдредж і Ґулд сальтаціоністами не є. Радше вони та інші пунктуалісти виступають проти примарної віри Дарвіна в незмінність темпів еволюції. Вони виступають проти неї, бо вважають, що еволюція (усе ще безперечно ґрадуалістська еволюція) відбувається швидко під час відносно коротких спалахів активності (явищ видоутворення, що створюють своєрідну атмосферу кризи, в якій порушується нібито нормальний спротив еволюційним змінам) і дуже повільно (або й узагалі не відбувається) під час довгих проміжних періодів стазису. Коли ми говоримо «відносно коротких», то маємо на увазі, звісно, коротких відносно геологічної часової шкали загалом. Навіть тривалість еволюційних ривків пунктуалістів, хоча вони й можуть бути моментальними за геологічними мірками, обчислюється в десятках чи навіть сотнях тисяч років.
Світло на цю ідею проливає думка відомого американського еволюціоніста Джорджа Ледьярда Стеббінса. Він не надто переймається рвучкою еволюцією, а всіляко намагається підкреслити швидкість, з якою можуть відбуватись еволюційні зміни, якщо дивитися на них крізь призму часової шкали відомого нам геологічного часу. Він уявляє якийсь вид тварин розміром приблизно з мишу. Далі припускає, що природний відбір починає сприяти збільшенню розмірів тіла цієї тварини, але зовсім трохи. Можливо, більші самці отримують невеличку перевагу в конкуренції за самиць. У будь-який момент часу самці середнього розміру є дещо менш успішними, ніж ті, що хоч трішки більші за середньостатистичних. Стеббінс позначає математичну перевагу, яку мають більші особини в його гіпотетичному прикладі, точною цифрою. Він задає їй настільки крихітне значення, що її просто неможливо виміряти людям-спостерігачам. А швидкість еволюційної зміни, яку вона несе, є, відповідно, настільки низькою, що її ніяк не помітити впродовж людського життя. Учений, який вивчає еволюцію на основі таких даних, сказав би, що ці тварини взагалі не еволюціонують. Тим не менш вони еволюціонують, дуже повільно, зі швидкістю, заданою математичним припущенням Стеббінса, і навіть із цією низькою швидкістю вони здатні врешті-решт досягти розміру слона. Скільки б це зайняло часу? Очевидно, багато за людськими мірками, але людські мірки тут недоречні. Ми говоримо про геологічний час. Стеббінс розраховує, що з дуже низькою швидкістю еволюції, яку він припускає, тваринам знадобилося б приблизно 12 тисяч поколінь, аби еволюціонувати від середньої ваги 40 грамів (розміру миші) до середньої ваги понад 6 мільйонів грамів (розміру слона). Якщо припустити час зміни поколінь на рівні 5 років (що більше, ніж у миші, але менше, ніж у слона), зміна 12 тисяч поколінь зайняла б приблизно 60 тисяч років. Цього замало для вимірювання звичайними геологічними методами датування даних про скам’янілості. Як говорить Стеббінс, «походження нового типу тварин за 100 тисяч років і менше розцінюється палеонтологами як “раптове” чи “миттєве”».
Пунктуалісти не говорять про стрибки еволюції; вони говорять про епізоди відносно швидкої еволюції. Але навіть цим епізодам не треба бути швидкими за людськими мірками, щоб видаватися миттєвими за мірками геологічними. Хоч що б ми думали про теорію переривчастої рівноваги як таку, ґрадуалізм (переконання сучасних пунктуалістів, а також Дарвіна, що між поколіннями не існує раптових стрибків) надто легко сплутати з «постійним еволюційним спідизмом» (заперечуваним пунктуалістами й нібито, однак не насправді, підтримуваним Дарвіном). Це геть не одне й те саме. Переконання пунктуалістів правильно буде характеризувати так: «ґрадуалістські, але з довгими періодами “стазису” (еволюційного застою), що перериваються короткими епізодами швидких поступових змін». Тобто наголос тут робиться на довгих періодах стазису як раніше недооцінюваному явищі, що насправді потребує пояснення. Справжнім внеском пунктуалістів в еволюційну теорію є саме наголос на стазисі, а не заявлене ними заперечення ґрадуалізму, бо насправді вони є такими самими ґрадуалістами, як і всі інші.
Наголос на стазисі, але не в такій перебільшеній формі, можна знайти навіть у теорії видоутворення Майра. Він вважав, що з двох географічно відокремлених родин первинна велика предкова популяція змінюється менш імовірно, ніж нова, дочірня (у випадку нашого прикладу з землерийками та, що мешкає по той бік гірського масиву). І річ не лише в тім, що саме дочірня популяція перемістилася на нові землі, де умови життя, як і тиск природного відбору, можуть бути іншими. Річ також у тому, що існують якісь теоретичні причини (на яких наголошує Майр, але про важливість яких можна посперечатися) вважати, що великим популяціям із вільним схрещуваннням властиво опиратись еволюційним змінам. Тут буде доречною аналогія з інертністю великого важкого предмета, який непросто зсунути з місця. Дрібним же,
