Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
Моє твердження про те, що гегелівська філософія була натхнена прихованими мотивами, а саме, його зацікавленістю в реставрації прусського уряду Фрідріха Вільгельма III, а тому її не можна сприймати всерйоз — не нове. Воно було добре відоме всім, хто знав політичну ситуацію, і вільно висловлювалося, тими, хто був достатньо незалежним для цього. Найкращий свідок — це Шопенгауер, сам платонічний ідеаліст і консерватор, якщо не реакціонер12, але людина найвищої чесності, котрий цінував істину понад усе. Безсумнівно, що він був на ті часи якнайкомпетентнішим суддею в справах філософії. Шопенгауер, котрий мав приємність знати Гегеля особисто і котрий запропонував13 узяти девізом до гегелівської філософії слова Шекспіра «маячня, що й божевільному не приверзеться», намалював таку блискучу в своїй досконалості картину: «Гегель, офіційно призначений властями згори як Великий філософ, був дурноверхим, нудним, огидним, безграмотним ошуканцем, який досяг верху нахабства в недбалому написанні й поданні якнайбезглуздішої змістифікованої дурниці. Ця дурниця була голосно проголошена безсмертною мудрістю корисливими послідовниками і охоче сприйнята як така всіма дурнями, котрі, в такий спосіб, об'єдналися в досконалий хвалебний хор, нечуваний раніше. Просторе поле духовного впливу, надане власті предержащими, дало йому змогу досягти інтелектуального розпаду цілого покоління». В іншому місці Шопенгауер так змальовує політичну гру гегельянства: «Філософія, репутацію якій повернув Кант... перетворилася невдовзі на знаряддя для задоволення інтересів — державних інтересів згори, особистих — знизу... Рушійні сили цього руху, всупереч усьому поважному виглядові й усім твердженням, зовсім не ідеальні, насправді це реальні наміри, а саме — особисті, офіційні, клерикальні, одне слово, матеріальні інтереси... Партійні інтереси безмежно наснажують пера багатьох чистих прихильників мудрості... Про істину, зрозуміло, вони думають в останню чергу... Філософією як знаряддям зловживає, з одного боку, держава, а з другого, нею зловживають як засобом наживи... Хто насправді повірить, що істина також з'явиться на світ просто як побічний продукт?.. Уряди роблять з філософії засіб обслуговування своїх державних інтересів, а вчені роблять з неї комерцію...» Шопенгауерівську точку зору на статус Гегеля як платного агента прусського уряду поділяє, якщо навести лише один приклад, Швеглер, захоплений учень14 Гегеля. Швеглер пише про Гегеля: «Повнота його слави й діяльності, однак, стають відповідними лише після його виклику до Берліна 1818 року. Тут навколо нього створилася численна, широка і аж надзвичайно активна школа; тут він здобув також, завдяки своїм зв'язкам з прусською бюрократією, політичний вплив для себе і визнання своєї системи як офіційної філософії, не завжди на користь внутрішньої свободи своєї філософії чи її моральної цінності». Видавець Швеглера, Дж. Г. Стірлінг15, перший британський апостол гегельянства, звичайно, захищає Гегеля від Швеглера, попереджаючи його читачів не розуміти надто вже буквально «легкий натяк Швеглера на... філософію Гегеля як державну філософію». Але за кілька сторінок Стірлінг цілком ненавмисно підтверджує заяву Швеглера і думку про те, що Гегель усвідомлював партійно-політичну та апологетичну функцію своєї філософії. (Свідчення, наведене16 Стірлінгом, показує, що Гегель сам висловлювався досить цинічно про цю функцію своєї філософії.) А трохи згодом Стірлінг мимоволі розкриває «таємницю Гегеля», коли вдається до таких поетичних і пророчих одкровень17, згадуючи про блискавичний напад Пруссії на Австрію 1866 року, за рік до того, як він написав: «Чи не Гегелю і, особливо, його філософії етики й політики Пруссія завдячує тим могутнім життям і організацією, що її вона тепер швидко розвиває? Чи не невблаганний Гегель є центром тієї організації, яка, дійшовши згоди в невидимому мозку, завдає блискавичного удару важкою й масивною рукою? Але якщо брати до уваги цінність цієї організації, то для багатьох буде відчутнішим, я б сказав, те, що тоді як у конституційній Англії власники привілейованих облігацій і боргових розписок банкрутують через пануючу комерційну аморальність, то власники звичайних акцій прусських залізниць можуть розраховувати на вірний середній прибуток у розмірі 8.33 процента. Безсумнівно, промовисте свідчення на користь Гегеля, зрештою!»
«Думаю, що основні принципи Гегеля тепер мусять бути очевидні кожному читачеві. Я багато чого взяв від Гегеля,..» — продовжує своє хвалебне слово Стірлінг. Я також сподіваюсь, що гегелівські принципи тепер очевидні, й покладаю надію, що почерпнуте ним у Гегеля було врятоване від загрози комерційної аморальності, що панувала в негегельянській конституційній Англії.
(Як можна не згадати в цьому контексті той факт, що марксистські філософи, завжди готові вказати, як на теорію опонента впливає його класовий інтерес, як правило, не застосовують цей метод до Гегеля? Замість того, щоб засудити його як апологета прусського абсолютизму, вони шкодують18, що праці творця діалектики, зокрема його праці з логіки, широко не читають у Британії — на противагу Росії, де достоїнства гегелівської філософії загалом і його логіки, зокрема, офіційно визнані.)
Повертаючись до проблеми гегелівських політичних мотивів, ми маємо, на мою думку, більш ніж достатню підставу підозрювати, що на його філософію впливали інтереси прусського уряду, який дав йому роботу. Але за абсолютизму Фрідріха Вільгельма III такий вплив значив навіть більше, ніж про те могли знати Шопенгауер чи Швеглер; адже лише в останні десятиліття були опубліковані документи, що показали відвертість і послідовність, з якими цей король наполягав на цілковитому підпорядкуванні всієї освіти державним інтересам. «Абстрактні науки,— читаємо в його освітній програмі19,— які торкаються лише академічного світу і служать лише для освіченості цієї групи, звісно, не мають ніякого значення для добробуту Держави; було б нерозумно обмежити їх загалом, але корисно тримати їх у належних межах». Виклик Гегеля до Берліна надійшов під час піднесення реакції, протягом періоду, що почався з очищення королем свого уряду від реформаторів і націонал-лібералів, котрі так багато посприяли його успіхові у «визвольній війні». Враховуючи цей факт, можемо запитати, чи не було призначення Гегеля кроком до «утримання філософії у належних межах», щоб зробити її здоровою і здатною служити «добробуту Держави», тобто Фрідріху Вільгельму і його абсолютній
