Декамерон - Джованні Боккаччо

Отакою вимовкою збувають вони тяжкі гріхи свої, гадаючи, напевне, що отарі легше праведним робом ходити, аніж самим пастирям. Добре знають, що багато людей задовольняється такою відповіддю і розуміє її інакше, ніж вони самі мають на думці. Їм, бач, хочеться, щоб ви робили так, як вони кажуть, себто щоб ви набивали їм гаманці грішми, звіряли їм свої таємниці, пильнували чистоти своєї, були терплячі, прощали кривди, не лихословили, ― все воно дуже добре, й почесне, й побожне, але навіщо вони вас на те навчають? На те, щоб вони самі могли те робити, чого не робитимуть тоді миряни. Хто не знає, що якби не гроші, то ченцям скоро б урвалося безділля? Якщо ти обернеш гроші на свою уподобу, то годі буде їм по закону ледарювати; як будеш за жінками упадати, то ченчикові до них не доступитися; як будеш нетерплячим і не прощатимеш кривди, то відхочеться святенникові в твою родину залазити і її зневажати. Та навіщо про те так широко розводитись? Вони самі себе щоразу обвинувачують, коли виправдуються такими словами перед розумними людьми. Чому ж вони не сидять дома, а йдуть у ченці, як не чують у собі досить святості і здержливості? А пішовши в ченці, чому не роблять так, як у Святому письмі сказано: «І почав Христос творити і навчати»? Нехай би й самі спершу творили, а тоді вже інших навчали. Бачив я на своєму віку багато таких любителів, хвалителів і розтлителів жінок, не то мирянок, ба й черничок; вони ж то якраз найдужче гриміли з казальниць проти перелюбства.

Невже ж нам іти за тими, що такеє творять? Вольному воля, та чи розумно се буде, Господь те відає. Та даймо на те, що правду вам сказав той ваш суворий сповідник, що зламати вірність подружню ― то дійсно тяжкий гріх; так хіба ж не більший гріх ― обікрасти чоловіка? Хіба ж не тяжчий злочин ― убити його або прогнати, щоб він поневірявся десь світами? Кожне скаже, що тяжчий. Як жінка сходиться з чоловіком, то гріх природний, а як вона його обікраде, чи вб'є, чи прожене ― то вже од лукавого умислу. Що ви обікрали Тедальда, як одібрали себе в нього, оддавшися йому перше з власної і невимушеної волі, се вже я вам довів раніше; скажу тепер більше: ви, можна вважати, вбили його, і то вже не од вас залежало, що він не заподіяв собі смерті, бачивши вашу до себе жорстокість, а закон говорить, що хто був причиною заподіянего зла, повинен понести ту саму кару, що й його виконавець. А що ви були причиною його вигнання і семилітнього поневіряння по світах, того ви не годні заперечити. Таким робом кожним із сих трьох учинків ви допустилися значно тяжчого гріха, ніж тим, що з Тедальдом любилися. Але, може, Тедальдо заслужив такого до себе ставлення? Очевидно, що ні, бо ви й самі се визнали, і я те добре відаю, що він любить вас над своє життя. Він шанував вас, поважав і вихваляв над усіх інших жінок, коли траплялось йому говорити десь про вас, не наражаючи вашої доброї слави і вашого імені на негідні підозри. Все своє добро, свою честь і свободу ― все те оддав він сам у ваші руки. Чи, може, він не славного роду дитина? Чи не взяв уродою між ровесниками своїми? Чи не переважив усіх чеснотами лицарськими? Чи не любили його всі, не шанували, не вітали, як годиться? Сього ви теж не можете заперечити. То як же ви могли, послухавшись дурного, тупого й заздрісного калугиря[40], вчинити з ним так безоглядно суворо? Я не розумію, як іноді жінки чи то з нетяму, чи з якогось засліплення, гордують мужчинами і легковажать їх, ніби забуваючи, що Господь наділив їх благородством понад усі живі створіння, тож жінка повинна вважати себе щасливою, як хто її полюбить, повинна шанувати його і годити йому, щоб він її не розлюбив. А що ви зробили, послухавши слів того ченця-дармоїда, що любить чужими пирогами свого батька поминати? Та, може, він сам хотів на те місце стати, звідки проганяв другого! Отсе ж то й є той гріх, що божественне правосудця, рівноважачи дії з їх наслідками, не могло залишити без покарання: ви без ніякої причини одцуралися Тедальда, а тепер муж ваш попав через нього в смертельну небезпеку, а ви в превелику тривогу. Як ви хочете сієї біди позбутися, мусите дати одну обітницю і потім чесно її виконати: якщо Тедальдо будь-коли повернеться сюди з вигнання, ви повинні повернути йому вашу ласку, прихильність і любов, одне слово, так до нього ставитись, як ставились до того часу, поки з недорозуму свого не послухали того дурного монаха.

Тут прочанин скінчив свою мову; пані вислухала її дуже уважно, бо докази його здавались їй справедливими і вона була певна, що Бог покарав її лихом саме за той гріх, а не за щось інше.

― Чоловіче Божий, ― сказала вона, ― бачу, що слова твої правдиві, і знаю тепер, які є насправді ті ченці, що я їх перше за святих уважала. Признаюся також беззастережно, що, ставлячись так до Тедальда, я вдіяла великий гріх; радніша б я була той гріх так, як ти кажеш, спокутувати, та чи то ж можебна річ? Тедальдо ніколи вже сюди не вернеться, його вбито, а чого не можна зробити, того не варт і обіцяти.

― Мадонно, ― одвітував їй прочанин, ― Тедальдо не вмер, Господь одкрив мені, що він живий і здоровий, а якби ви знов його своєю ласкою обдарували, то був би щасливий.

― Та що-бо ти мені кажеш, ― впала йому в річ Ермелліна, ― я ж сама бачила, як лежав він отут перед моїми дверми, ножами наскрізь прошитий, сама примала його в своїх обіймах, гіркими сльозами мертве обличчя його обливаючи, що, може, через ті сльози пішли про мене між людей поговори.

Тоді їй прочанин:

― Мадонно, кажіть мені, що хочете, а Тедальдо таки живий; якщо ви готові дати обітницю і додержати її, то ви його невдовзі побачите.

А пані:

― Обіцяю з дорогою душею, що так і зроблю. Не буде для мене більшої радості, як побачити мужа мого безпечним і вільним, а Тедальда живим.

Тут уже побачив Тедальдо, що настав слушний час одкритися їй і на рятунок мужа ще певнішу надію подати.

― Мадонно, ― промовив він, ― щоб ви про