Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов
А тим часом мало не цілу ранню творчість поета проймає гостре почуття самотності. Я би сказав навіть більше: мотив самоти-сирітства — магістральний мотив Шевченкової поезії ранньої доби. Можливо, найкраще його передають оці рядки поеми «Тризна»: «Пустота / Растлила сердце человека, / И я на смех покинут веком, / Я — одинокий сирота!» Скажете: романтична маска. Ледве чи тільки маска. Принаймні княжна Варвара Рєпніна мала підстави писати графові Орлову, що Шевченко «completement orphelin dans се monde» («сам-самісінький на світі»). І вже зовсім не маска — гіркі Шевченкові нарікання на самотність у часи заслання. Інколи виникає враження, що поета гнітила не так неволя, як самота. Зрештою, він відверто писав про це Андрієві Лизогубу 16 липня 1852 року з Новопетровського укріплення: «І тепер не неволя давить мене в цій пустелі, самотність — ось мій найлютіший ворог! У цій широкій пустелі мені тісно — а я один».
Сама тамтешня природа, здавалося, дихала «чорною самотою». Це я цитую поезію Павла Филиповича «Новопетровське», де є такі рядки: «…Пісок і камінь. Мертва тиша. / Безмежна чорна самота / В самій природі. Безнадіє, / Де краще знайдеш ти куток?» Самотність ставала ще більш нестерпною після того, як випадала приємна нагода поспілкуватися з добрими людьми. Згадаймо хоча би лист Шевченка до Броніслава Залеського від 8 листопада 1854 року. У ньому поет каже, що в Новопетровському укріпленні був близько двох місяців Микола Данилевський і що він сильно з ним подружився. І ось Данилевський — цей дуже милий чоловік і, за словами Маланюка, «один з найбільших історіософів світу» — поїхав геть. «…Я, — пише поет, — провівши його, ледь не збожеволів. Уперше за своє життя я терплю таке страшне почуття. Ніколи самотність не здавалась мені такою похмурою, як тепер…»
Через три роки після того прийде свобода, а от самотність нікуди не подінеться. Здавалося би, звідки їй узятися, коли Шевченко знов опинився на волі, знову мав численних друзів, іще більше, ніж раніше, шанувальників? Він із головою поринув у вир столичного життя, став у Пітері «модною фігурою», бо його читали та хотіли бачити навіть ті, хто не знав ані словечка по-українськи. Словом, соціальної самотності він не мав. А от самотність емоційна, поза сумнівом, дедалі сильнішала. То була своєрідна агорафобія — страх перед безмежжям, коли безмежжя, яке відкривається перед тобою, стає раптом пустелею, емоційною пустелею — коли ти сам-самісінький у юрбі. Це було, як хочете, почуття покинутої дитини, повсякчасний і непослабний неспокій, якась тривога, боязнь пустки-порожнечі, стан, чудово переданий у повісті «Музикант». Там оповідач читає лист свого друга про те, який він тепер щасливий у колі сім’ї, а потому каже: «Дочитавши цей написаний самим щастям лист, я впав у якусь хворобливу задуму. Боже мій, невже це була заздрість? Ні, я не заздрив нікому на світі. Це було гірке, невимовно гірке почуття самотності. Я ледь не заплакав від внутрішнього болю».
І саме тому наприкінці життя поет так відчайдушно шукав «свою маленьку благодать» — дружину. Робить спробу раз, удруге, втретє… Він мало не по-дитячому благає своїх друзів знайти йому жінку. Листи поета сповнені відчаю: «Що мені на світі робить? Я одурію на чужині та на самоті!»; «Самотина мене отут допікає!» І після дуже болісного розриву з Ликерою Полусмак він пише їй щемливу поезію про самоту: «Поставлю хату і кімнату, / Садок-райочок насажу. / Посижу я і похожу / В своїй маленькій благодаті. / Та в одині-самотині, / В садочку буду спочивати, / Присняться діточки мені, / Веселая присниться мати, / Давнє-колишній та ясний / Присниться сон мені!.. і ти!.. / Ні, я не буду спочивати, / Бо й ти приснишся. І в малий / Райочок мій спідтиха-тиха / Підкрадешся, наробиш лиха… / Запалиш рай мій самотний».
Самотина в райському саду… Але й тут поетові, немов тому Адаму, сниться Єва. Тільки, на відміну від Адама, поет знає, що разом із нею прийде гріх — і блаженна райська самотина згине враз, неначе вранішній туман. І все-таки Єва йому жадана, бо з нею зникне самота. Федір Черненко, який заходив до поета незадовго до його смерті, помітив на мольберті портрет Ликери. Мабуть, Шевченко перед цим дивився на нього. Поет нервово вхопив портрет, кинув під стіл, а за якусь мить спитав: «А що, Федоре, як на твою думку: чи не попробувать ще раз? Востаннє?..» А потому додав: «Тяжка клята самотність! Вона мене з світа зжене…»
Урок 45
«НАВЧІТЬ ЇХ ЛЮБИТИ, А НЕ НЕНАВИДІТИ ОДИН ДРУГОГО»
Букетик афоризмів на прощання
Ну, ось, дорогий Читачу, й підійшли до кінця мої «уроки літератури». У першому з них я писав, що змалечку люблю читати всякі-всякі книжки. Книжки і справді напрочуд різні. Які з них читати, а які — ні, кожен вирішує сам. Часом нам можуть порадити щось рідні, часом друзі, часом учителі. А часом навіть лікар. У романі Агатангела Кримського «Андрій Лаговський» є такий епізод. Герой — учений-математик — занедужав: нерви ні к бісу! До нього приходить приятель-лікар і каже, що було би дуже добре, якби той на якийсь час перестав читати книжки. Герой не погоджується. Аякже! Книжка для нього — опіум. Тоді лікар каже: «…Не читайте того, що вам ворушить нерви: не читайте щоденних газет, не читайте сучасної розшарпаної белетристики…» «Які ж книжки я маю право читати «с разрешения и одобрения медицинского департамента»?..» — іронічно, а водночас трохи розгублено питає герой. «Ех! — зітхнув лікар. — Найлучче — щоб ніяких!.. Ну, та коли без книжки ви повинні вмерти, то чергуйте свою абстрактну математику з підземною наукою археологією та з піднебесною наукою астрономією… Ці науки дуже пользовиті на здоров’я…» Лікар помовчав і додав: «А знаєте що? Заходіться писати якогось роману про самого себе: автобіографічна белетристика, особливо з прикрасами та підмальовуванням свого власного портрета — дуже гігієнічна річ, бо коли на душі єсть якась вагота та гострий біль, то геть чисто все попереливається на папір, а
