Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз

виду часто розподіляють клітини між собою. Це привело до еволюції великих груп генів, які співпрацюють заради спільної мети, а згодом і до еволюції самих тіл як продуктів їхнього спільного підприємства. Тіло індивіда є великим засобом пересування — «машиною виживання», створеною кооперативом генів для збереження копій кожного члена цього кооперативу. Вони співпрацюють, бо всі виграють від одного результату (виживання та розмноження спільного тіла) і являють собою важливу частину навколишнього сере­довища, в якому над кожним із них працює природний відбір.

По-друге, обставини не завжди сприяють співпраці. У своєму русі крізь геологічний час гени стикаються один із одним також в обставинах, що сприяють антагонізму. Це особ­ливо, хоча й не виключно, справедливо для генів різних видів. Суть різних видів полягає в тому, що їхні гени не змішуються, бо представники різних видів не можуть спаровуватись один з одним. Коли відібрані гени одного виду забезпечують навколишнє середовище, в якому відбираються гени іншого виду, результатом часто стає еволюційна гонитва озброєнь. Кожне нове генетичне покращення, відібране з однієї сторони гонитви озброєнь (скажімо, хижаків), змінює навколишнє середовище відбору генів з другої сторони (здобичі). Гонитва озброєнь такого типу якраз переважно й відповідає за помітно прогресивну якість еволюції, за еволюцію дедалі кращої швидкості бігу, вміння літати, чіткості зору, гостроти слуху тощо. Такі гонитви озброєнь не тривають вічно, а стабілізуються, коли, наприклад, подальші покращення стають надто економічно витратними для окремих тварин, про яких ідеться.

Це був складний розділ, але він мав потрапити до цієї книжки. Без нього в нас залишилося б відчуття, що природний відбір є лише деструктивним процесом чи у кращому разі процесом викорінення. Ми ж побачили тут два способи, якими природний відбір може проявлятись як конструктивна сила. Один спосіб стосується відносин співпраці між генами всередині виду. Ми повинні виходити з фундаментального припущення, що гени є «егоїстичними» сутностями, які працюють лише на користь свого власного відтворення в генофонді виду. Але оскільки навколишнє середовище гена складається (такою значною мірою) з інших генів, які також відбираються в тому самому генофонді, генам корисно конструктивно співпрацювати з іншими генами в генофонді. Саме тому виникли великі тіла з клітин, що узгоджено працюють разом задля досягнення спільної мети. Саме тому й існують складні організми, а не окремі реплікатори, що змагаються один з одним у первісному бульйоні.

Організми виробили єдину й узгоджену цілеспрямованість, бо гени відбираються в навколишньому середовищі, забезпеченому іншими генами всередині одного виду. Але оскільки гени відбираються також у навколишньому сере­довищі, забезпеченому іншими генами різних видів, розвиваються гонитви озброєнь. А гонитви озброєнь являють собою іншу велику силу, що просуває еволюцію в напрямках, які ми розцінюємо як «прогресивний», складний «задум». Гонитви озброєнь створюють враження внутрішньої нестабільної «нестримності». Вони несуться в майбутнє способом, що для нас, спостерігачів, є, з одного боку, безглуздим і марним, а з іншого — прогресивним і нескінченно захоп­ливим. У наступному розділі ми розглянемо конкретний, доволі особливий випадок такої вибухової, нестримної еволюції, який Дарвін називав статевим відбором.

Розділ 8. Вибухи й спіралі

Людський розум є невиправним любителем аналогій. Нам нестерпно кортить побачити якесь значення в незначних подібностях між дуже різними процесами. Якось у Панамі я багато годин спостерігав за битвою двох величезних колоній мурах-листорізів, а мій розум у цей час непереборно порівнював усіяне відірваними кінцівками поле бою з баченими раніше картинами однієї з найстрашніших битв Першої світової війни. Здавалось, ось-ось пролунають звуки гармат і я відчую запах диму. Невдовзі після виходу моєї першої книжки «Егоїстичний ген» до мене незалежно один від одного звернулися двоє священиків — вони обидва прийшли до однакової аналогії між ідеями, висловленими в книжці, й доктриною первородного гріха. Дарвін застосовував ідею еволюції виключно до живих організмів, форма тіла яких змінюється з плином незліченних поколінь. Його ж послідовники піддалися спокусі бачити еволюцію в усьому — мінливій формі Всесвіту, «стадіях» розвитку людської цивілізації, моді на довжину спідниць. Іноді такі аналогії можуть бути надзвичайно плідними, але з ними дуже легко зайти надто далеко, надмірно захопившись настільки примарними з них, що шкоди від цих аналогій буде більше, ніж користі. Я вже звик отримувати чимало листів із дивними ідеями й засвоїв, що надмірне захоплення аналогіями є однією з характерних ознак марнування часу та виставлення себе на посміховисько.

Однак найбільші прориви в науці відбулися саме тому, що якісь розумники помітили аналогії між одними предметами, що були уже зрозумілими, та іншими, на той момент іще загадковими. Увесь фокус у тому, щоб знайти баланс між занадто нерозбірливим проведенням аналогій, з одного боку, і повною сліпотою до плідних аналогій — з іншого. Успішного вченого від буйного дивака відрізняє якість натхнення. Але я підозрюю, що на практиці це зводиться до відмінності не так у здатності помічати аналогії, як у здатності відкидати безглузді аналогії та займатися корисними. Залишивши осторонь той факт, що ми маємо тут іще одну аналогію (що може бути безглуздою чи плідною, але, безумовно, не оригінальною) — між науковим прогресом і дарвінівським еволюційним відбором, перейдімо тепер до основної теми цього розділу. Зокрема, я збираюся детально розглянути дві тісно переплетені між собою аналогії, які вважаю такими, що надихають, але водночас можуть надто далеко завести, якщо не бути уважними. Першою є аналогія між різноманітними процесами, які об’єднує їхня схожість із вибухами. Другою ж є аналогія між справжньою дарвінівською еволюцією й тим, що було названо культурною еволюцією. Думаю, що ці аналогії можуть виявитися плідними, інакше я точно не присвятив би їм цілий розділ. Але попередити читача ніколи не зайве.

Ідеться про властивість вибухів, що відома інженерам як «позитивний зворотний зв’язок». Краще за все позитивний зворотний зв’язок можна осягнути в порівнянні з його протилежністю — негативним зворотним зв’язком. Негативний зворотний зв’язок лежить в основі більшості пристроїв автоматичного контролю та регуляції, а одним із його найяскравіших і найвідоміших прикладів є відцентровий регулятор пари Ватта. Корисний двигун має забезпечувати обертальний момент із постійною швидкістю, якраз такою, яка потрібна для роботи млинів, ткацьких верстатів, насосів і такого іншого. До появи регулятора Ватта проблема полягала в тому, що швидкість обертання залежала від тиску пари: підкинеш палива в котел, і двигун запрацює швидше. Такий стан справ був аж ніяк не задовільним для млинарства чи ткацтва, що вимагають рівномірного приводу для своїх машин. Ватт же запропонував пристрій, що являв собою автоматичний клапан для регулювання потоку пари, що надходить до циліндру.

Хитрим трюком було зв’язати цей клапан із обертальним рухом, породжуваним двигуном, таким чином, що чим швидше працював двигун, тим більше клапан перекривав пару. І навпаки, коли двигун працював повільно, клапан відкривався. Відповідно, двигун, що працював надто повільно, дуже скоро пришвидшувався, а двигун, який працював надто швидко, дуже скоро сповільнювався. Конкретні засоби, якими регулятор вимірював швидкість, були простими, але ефективними, а запропонований принцип використовується й досі. На кінцях двох шарнірних важелів розташовані кульки, що обертаються двигуном. Коли вони обертаються швидко, то підіймаються на своїх важелях відцентровою силою. Коли ж вони обертаються повільно, то опускаються. Ці шарнірні важелі напряму під’єднані до дроселя пари. За відповідного тонкого налаштування регулятор Ватта здатен підтримувати майже постійну швидкість обертання парового двигуна навіть за умов суттєвих коливань