Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз

А тепер перейдемо до наступної стадії цього аргументу. Деякі спадкові лінії кристалів могли б випадково каталізувати синтез нових речовин, що допомагають в передаванні їх через «покоління». Ці другорядні речовини не мали б (принаймні спочатку) своїх власних спадкових ліній предків і нащадків, а вироблялися б заново кожним поколінням первинних реплікаторів. Їх можна було б вважати інструментами спадкових ліній реплікаційних кристалів, зачатками примітивних «фенотипів». На думку Кейрнса-Сміта, органічні молекули виділялися серед нереплікаційних «інструментів» його неорганічних кристалічних реплікаторів. Органічні молекули часто використовуються в комерційній неорганічній хімічній промисловості через їхні впливи на плин рідин і розкол чи зростання неорганічних частинок — якщо коротко, саме через ті впливи, що могли б визначити «успіх» спадкових ліній реплікаційних кристалів. Наприклад, глинистий мінерал із чудовою назвою «монтморилоніт» зазвичай розпадається в присутності невеличких об’ємів органічної молекули з не такою чудовою назвою «карбоксиметилцелюлоза». Менші об’єми карбоксиметилцелюлози, з іншого боку, справляють цілком протилежний ефект, допомагаючи склеювати частинки монтморилоніту разом. Ще один різновид органічних молекул — таніни — використовується в нафтовій промисловості для полегшення буріння шламу. Якщо нафтовики можуть використовувати органічні молекули для регулювання потоку й кращої бурильності шламу, то немає жодних причин, з яких накопичувальний відбір не міг би привести до такого самого типу експлуатації шляхом самореплікації мінералів.

На цьому етапі теорія Кейрнса-Сміта отримує свого роду безкоштовний бонус додаткової правдоподібності. Так сталося, що інші хіміки, прихильники більш традиційних теорій органічного «первісного бульйону», давно вже визнали користь глинистих мінералів. Процитую лише одного з них (Д. М. Андерсона): «Загальновизнано, що деякі, а можливо, багато абіотичних хімічних реакцій і процесів, що ведуть до походження на Землі реплікаційних мікроорганізмів, відбувалися в дуже ранній історії Землі безпосередньо поруч із поверхнями глинистих мінералів та інших неорганічних субстратів». Далі цей автор переходить до переліку з п’яти «функцій» глинистих мінералів, сприятливих для зародження органічного життя, наприклад «концентрації хімічних реагентів шляхом адсорбції». Нам тут не треба детально розбирати всі п’ять чи хоча б розуміти їх. Для нас значення має лише те, що кожну з цих п’яти «функцій» глинистих мінералів можна перекрутити іншим чином. Це показує тісний зв’язок, що може існувати між синтезом органічних хімічних речовин і поверхнями глини. Тому для цієї теорії є бонусом те, що глинисті реплікатори синтезували органічні молекули та використовували їх для своїх власних цілей.

Кейрнс-Сміт розглядає (з більшою кількістю деталей, ніж я можу тут умістити) варіанти застосування на ранніх етапах білків, цукрів і, найважливіше, нуклеїнових кислот на кшталт РНК його реплікаторами глинистих кристалів. Він припускає, що РНК спочатку використовувалася для чисто структурних цілей, як-от нафтовики використовують таніни чи ми мило та мийні засоби. Схожі на РНК молекули через свої негативно заряджені каркаси мали б укривати частинки глини ззовні. Це заводить нас у царину хімії, що виходить за межі нашого розгляду. Для наших цілей значення має лише те, що РНК (чи щось на неї схоже) існувала задовго до того, як стала самореплікаційною. Коли ж вона нарешті таки набула здатності до самореплікації, це був пристрій, розроб­лений «генами» мінеральних кристалів для покращення ефективності виробництва РНК (або аналогічної молекули). Але одразу ж після виникнення нової самореплікаційної молекули зміг початися й новий різновид накопичувального відбору. Спочатку нові реплікатори були таким собі «вставним номером програми», але потім виявилися настільки ефективнішими від первинних кристалів, що поступово взяли гору. Вони еволюціонували далі та врешті-решт виробили довершений код ДНК, який ми знаємо сьогодні. Первинні мінеральні реплікатори були відкинуті, неначе зношені підмурки, і все сучасне життя еволюціонувало від порівняно недавнього спільного предка з єдиною однорідною генетичною системою та здебільшого однорідною біохімією.

У книжці «Егоїстичний ген» я висунув припущення, що ми сьогодні, можливо, стоїмо на порозі нового типу генетичного перевороту. ДНК-реплікатори побудували для себе «машини виживання» — тіла живих організмів включно з нами. Серед іншого «обладнання» тіла виробили «бортові комп’ю­тери» — мізки. Останні виробили здатність спілкуватися з іншими мізками за допомогою мови та культурних традицій. Але нове середовище культурних традицій відкриває нові можливості для самореплікаційних сутностей. Нові реплікатори — це не ДНК і не глинисті кристали. Це схеми інформації, що можуть чудово почуватися лише в мізках чи їхніх штучно виготовлених продуктах — книжках, комп’ютерах тощо. Але за умови існування мізків, книжок і комп’ютерів ці нові реплікатори (які я назвав мемами, щоб відрізняти їх від генів) можуть поширюватися від мозку до мозку, від мозку до книжки, від книжки до мозку, від мозку до комп’ютера, від комп’ютера до комп’ютера. У процесі цього поширення вони можуть змінюватися — мутувати. І можливо, «мутантні» меми здатні спричиняти певні види впливу, які я тут називаю «владою реплікаторів». Згадайте, що це означає будь-який вид впливу на ймовірність їхнього власного поширення. Еволюція під впливом нових реплікаторів — мемічна еволюція — поки що перебуває на етапі становлення. Вона проявляється у явищах, які ми називаємо культурною еволюцією. Культурна ж еволюція на багато порядків швидша за еволюцію на основі ДНК, що ще більше наводить на думку про «переворот». А якщо починається новий переворот реплікаторів, цілком можливо, що він просунеться вперед настільки, що залишить свою материнську ДНК (та свою «бабусю» глину, якщо Кейрнс-Сміт правий) далеко позаду. Якщо так, то можна бути впевненим, що комп’ютери будуть в авангарді.

Чи може статися так, що одного далекого дня розумні комп’ютери замисляться про свої власні втрачені джерела? Чи додумається один із них до крамольної істини, що вони походять від якоїсь далекої, більш ранньої форми життя, що ґрунтується на органічній вуглецевій хімії, а не на принципах кремнієвої електроніки їхніх власних тіл? Чи напише такий собі роботизований Кейрнс-Сміт книжку під назвою «Електронний переворот»? Чи відкриє він заново якийсь електронний еквівалент метафори з аркою, зрозумівши, що комп’ютери не могли виникнути спонтанно, а, мабуть, пі­шли від якогось більш раннього процесу накопичувального відбору? Чи заглибиться він у деталі, відтворивши ДНК як вірогідний ранній реплікатор, жертву електронної узурпації? І чи буде він достатньо далекоглядним, аби здогадатися, що навіть сама ДНК може бути узурпатором іще більш далеких та примітивніших реплікаторів, кристалів неорганічних силікатів? Якщо він матиме поетичний склад розуму, то чи побачить хоч якусь справедливість у кінцевому поверненні до кремнієвого життя, де ДНК є не більше ніж проміжним епізодом, хоча й таким, що тривав понад три еони?

Це вже наукова фантастика, що може здатися притягнутою за вуха. Але то нічого. Більш безпосередні моменти, такі як теорія Кейрнса-Сміта та, фактично, всі інші теорії походження життя, теж можуть здатися вам притягнутими за вуха й малопереконливими. Чи не вважаєте ви глинисту теорію Кейрнса-Сміта і більш загальноприйняту теорію органічного «первісного бульйону» просто дико неймовірними? Чи не здається вам, що знадобилося б диво, аби змусити випадкову штовханину атомів об’єднатися разом у самореплікаційну молекулу? Що ж, часом мені й самому так здається. Але погляньмо на це питання див і неймовірності глибше. При цьому я продемонструю одну думку, хоч і парадоксальну, але тим цікавішу, в цьому ключі. Вона полягає в тому, що якби походження життя не видавалося дивним нашій людській свідомості, то ми як учені мали б навіть