Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль

«Надто часто траплялося,— заявляють провінційні збори Нижньої Нормандії 1787 року,— що гроші, які асигнує король на утримання шляхів, правлять тільки для зручності багатих, не приносячи користі народу. Їх нерідко вживали на те, щоб зробити прийнятнішим доступ до якогось палацу, замість того, щоб скористатися ними для полегшення виїзду до містечка або поселення».

У тих самих зборах два стани — шляхетство й духівництво, описавши темні сторони панщини, добровільно пропонують пожертвувати від себе самих 50 тисяч ліврів на поліпшення шляхів з тією метою,— кажуть вони,— щоб шляхи в провінції стали проїжджими і щоб це нічого більше не коштувало народові. Для цих привілейованих було б, мабуть, менш обтяжливе замінити панщину загальним податком і сплачувати свою частку в ній. Але залюбки поступаючись вигодами, що їх дає нерівномірність податку, вони воліли все ж таки утримати його видимість. Полишаючи корисну частину свого права, вони турботливо зберігали те, що було в ньому ненависним.

Інші збори, які складалися виключно з власників, вільних від подушного, і які мали намір залишатися такими, проте зображували в найпохмуріших фарбах злигодні, яких завдавав цей податок біднякам. Усі надуживання, пов'язані з ним, вони поєднали в приголомшливу картину, з якої старанно змалювали силу-силенну копій. Але найцікавіше те, що до цих разючих доказів інтересу, що його збуджував у них народ, вони час від часу додавали публічні вияви своєї зневаги до нього. Тож народ, ставши об'єктом їхнього співчуття, ще не перестав бути предметом їхньої гидливості.

Провінційні збори Верхньої Ґієнни, говорячи про цих селян за яких вони палко заступаються, називають їх неосвіченими й грубими істотами, непокірними й жорстокими, з неподатливими характерами. Такі самі висловлювання вживає навіть Тюрґо, який так багато зробив для народу.

Ці жорстокі висловлювання трапляються в актах, що призначалися для найширшого розповсюдження й друкувалися для того, щоб їх бачили ті самі селяни; буцімто все відбувалося в одній з європейських країн, де, як у Галичині, найвищі класи говорять іншою мовою, ніж нижчі, тож народ їх не розуміє. Федисти XVIII століття, які часто виявляли стосовно чиншевиків та інших, зобов'язаних феодальними повинностями, дух м'якості, поміркованості й справедливості, подеколи все ще говорять про підлих мужланів. Очевидячки, ці обрáзи, як висловлюються нотарі, становили набуток стилю.

У міру наближення до 1789 року це співчуття до страждань народу стає дедалі живішим і менш розважливим. Я тримав у руках циркуляри, з якими багато провінційних зборів звернулося на самому початку 1788 року до жителів різних парафій з метою детально дізнатися від них самих про всі ті несправедливості, на які вони могли скаржитися.

Один з тих циркулярів підписаний панотцем, знатним сеньйором, трьома шляхтичами та городянином, які всі були членами зборів і діяли від їхнього імені. Ця комісія наказує синдику кожної парафії зібрати всіх селян і спитати в них, що вони мають сказати проти способу розкладки й збирання різних податків, що їх вони сплачують. «Нам відомо,— заявляє вона взагалі,— що більшість податків, особливо соляний податок та подушне, мають лиховісні наслідки для хлібороба; але ми вважаємо важливим знати також і про окреме кожне надуживання». Допитливість провінційних зборів на цьому не завершується: збори бажають знати, скільки в парафії є осіб, які мають бодай якісь податкові привілеї,— чи то будуть шляхтичі, духівники чи різночинці,— і які саме ці привілеї; яка цінність майна, що належить цим привілейованим; чи мешкають вони постійно у своїх маєтках, а чи ні; чи багато в парафії церковного майна, чи, як казали за тих часів, «земель мертвої руки», що перебувають поза обігом, і наскільки велика їхня цінність. Але й цим збори не вдовольняються: вони хочуть знати, яку суму може скласти та частина різних податків і панщини, яку мали б сплатити багаті, якби існувала рівність податкового обкладення.

Це означало запалювати кожну людину зокрема переліком її лих, вказувати їй на їхніх винуватців, підбадьорювати її їхньою нечисленністю й проникати до самісінької глибини її серця, збуджуючи в ній жадібність, заздрість та ненависть. Ті, хто це робив, немовби забули жакерію, «молотарів» та «ради шістнадцяти» й не знали, що французький народ, найсмиренніший і навіть найдобродушніший народ у світі, поки не порушується спокій його права, стає найбільш неприборканим, тільки-но сильні пристрасті виведуть його з себе.

У цих відомостях ретельно вказано ім'я кожного привілейованого, чи то шляхтича чи то буржуа; іноді описується його спосіб життя й завше критикується; укладачі намагаються визначити цінність його майна; вони широко описують кількість і характер його привілеїв і, зокрема, ту шкоду, якої вони завдають іншим жителям села. Вираховують, скільки мірок зерна доводиться віддати йому у вигляді оброку, із заздрістю підраховують його доходи, якими, за їхніми словами, ніхто не послуговується. Винагорода священика за треби, або, як це вже називають, заробіток священика вважають надмірним; з прикрістю завважують, що в церкві за все доводиться платити й що бідняка вже не поховають задарма. Що ж до податків, то всі вони неправильно накладені й ведуть до утисків; жоден не зустрічає в них поблажливості, й про всі податки вони говорять роздратованою мовою, в якій вчувається лють.

«Опосередковані податки ненависні,— заявляють вони,— нема такого господарства, куди не приходив би агент відкупів; для його очей та рук нема нічого священного. Різні види податків надзвичайно важкі. Збирач їх — тиран, який у своїй зажерливості не нехтує ніякими засобами, аби обідрати бідняків. Не ліпші за нього й судові виконавці; жоден чесний хлібороб не вбезпечений від їхньої люті. Парафіяльні збирачі змушені розоряти своїх сусідів, аби не віддати самих себе на поталу цим деспотам».

У цьому розслідуванні Революція не тільки повідомляє про своє наближення: тут вона вже присутня, тут уже вчувається її мова й цілком видно її обличчя.

Між релігійним переворотом XVI століття та Французькою революцією є, до речі, одна разюча відмінність: у XVI столітті більшість сильних світу цього кинулася змінювати релігію з честолюбного розрахунку або жадібності; народ, навпаки, прийняв цю зміну з переконання і не сподіваючись ніяких вигод. У XVIII столітті було інакше: за цих часів безкорисливими віруваннями та великодушними симпатіями надихались і приводились до Революції освічені класи, тимчасом як прикре усвідомлення своїх кривд та прагнення зміни свого становища хвилювали народ. Ентузіазм перших завершив дію тих причин, що їх запалили й озброїли гнів та пожадливість цього останнього.