Українська література 17 століття - Автор невідомий
Культивуються жанри етикетної, переважно панегіричної поезії, —•
вірші, що виголошувалися на різних урочистостях, писані до тих або інших дат і подій, на честь поважаних людей. Це різного роду віршовані орації — уславлення чи привітання; панегірики, що виголошуються з приводу урочистих зустрічей видатних діячів або даруються покровителям у подяку за підтримку чи в супровід проханню про підтримку. Особливе місце серед них займають погребові й поминальні плачі («ляменти», «трени»)
Від першої половини XVII ст збереїлось кілька помітних «лямен-тів», між якими виділяються «Вірші на жалосний потреб... Петра Конашеви-ча-Сагайдачпого» (К., 1622), написані Касіяном Саковичем. Видатними пам’ятками панегіричної поезії є декламації, присвячені Петру Могилі, насамперед складена києво-печерськими друкарями «Імігологія» (К-, 1630) та «Євхаристиріои» (К-, 1632) Софронія Почаського. Серед поетів-панегіри-стів XVH — початку XVIIІ ст. слід згадати Якова Седовського, Григорія Бутовнча, Лазаря Барановича, Івана Величковського, Стефапа Яворського.
Адресовані царям, гетьманам, магнатам, церковним ієрархам, панегіричні вірші нерідко мали офіційне феодально-церковне спрямування і бували приправлені лестощами, частково зумовленими залежністю авторів од адресатів, а частково — етикетом. Водночас панегірична поезія давала простір для висловлювання прогресивних суспільно-політичних ідеалів і навіть конкретних вимог від імені тих чи інших кіл до людей, наділених владою і багатством. Характерні вірші Івана Величковського на честь Лазаря Барановича (бл. 1683 р.) та Івана Самойловича (1687). Своєрідним різновидом громадянської політичної поезії були «антипанегірики» — пасквілі, у яких відображалися станові і групові суперечності. Показовий щодо цього віршований пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його сипів.
Панегірична спадщина поетів XVII ст. цікава формою стилю барокко. Поети-панегіристи «винаходили» несподівані тропи і вишукані фігури, алегорії і символи, каламбури, запозичували образи із античної поганської міфології, історії й літератури, вдавалися до вигадливих способів віршоскладання, до ускладнених прийомів композиції.
Етикетна поезія мала також «низьке» крило — серед віршів, що дійшли до нас од «спудеїв» і «мандроваппх дяків», знаходимо чимало жартівливих орацій, витриманих в бурлескно-травестійному і пародійному ключі.
Великою популярністю користувалася епіграматична поезія. Терміном «епіграма» позначався вірш, котрий відносно коротко, зрозуміло, але художньо й дотепно розповідає про якийсь предмет, якусь особу чи подію. Гарна епіграма повинна була дивувати і захоплювати грою слів. Поет-епіграматист, описуючи, мав повчати, вихваляти або осуджувати.
З-поміж епіграматистів першої половини XVII ст. звертають на себе увагу Даміан Наливайко, Памво Беринда, Лаврептій Зизаній, Тарасій Земка, Кирило Транквіліон-Ставровецький. Усі вони, прийнявши духовний сан, займалися друкарством і «орнаментували» епіграматичними, здебільшого геральдичними, віршами друковані книги. В цих віршах висловлювались злободенні ідеї і настрої. Прославляючи меценатів, поети приписували їм ті риси, які хотіли бачити в українських і білоруських магпатах-феодалах, висловлювали вдячність за матеріальну підтримку культурно-просвітніх починань.
Лазар Баранович в епіграмах своєї книги польськомовних віршів «Лютня Аиоллопова» (К.,-1671) висловлює прагнення до миру, закликає до припинення міжусобних чвар, до об’єднання для боротьби проти турецько-татарських загарбників, нагадує про муки, що їх доводиться терпіти християнським невільникам в турецькому і татарському полоні. В його епіграмах трапляються виразні замальовки гірких проявів лихоліття, рис побуту, суперечностей між бідністю і багатством, картин природи.
Талановиті епіграми, написані українською книжною мовою в 60—70-ті роки, залишив після себе Іван Величковський. У його-віршах філософські роздуми чергуються з побутовими спостереженнями. Іванові Величков-ському належить переклад українською мовою гострих латинських епіграм англійського гуманіста Джона Овена.
Видатною пам’яткою української літератури є збірник сатиричних епіграм «Світ, оглянутий по частинах» (Краків, 1697), написаний польською мовою Данилом Братковським. У ньому висміюються свавільність, продажність, пихатість і безвідповідальність шляхти, її лінощі, паразитизм і захланність. Поет виступає на захист пригноблених, відстоює рівність усіх людей, вимагає, щоб кожний працював сам на себе. Ідеї ці привели волинського шляхтича Братковського до участі в селянсько-козацькому повстанні і до страти на луцькому ринку.
На грані XVII і XVIII ст. велику кількість цікавих за змістом і формою віршів переважно епіграматичного характеру, писаних близькою до народної мовою, створює Климентій Зіновіїв 11. У його поетичній спадщині, крім, власне епіграм, є й елегії, й упімнення, і канти, і псалми, і пісні, і молитви, і орації, і нищенські вірші тощо. Але тенденція до опису і характеристики, визначальна для епіграматичних жанрів, у них домінує.
Климентій Зіновіїв поєднує шкільну поетичну виучку і багатий життєвий досвід. Цей мандрівний ієромонах писав свої твори «із скорбі», «будучи в гоненії», блукаючи не тільки по Україні, а й заходячи «в далекі краї» — в Білорусію, Литву, Польщу, Росію. Він спирався на факти і явища, які спостерігав у повсякденному житті, черпаючи образну матерію не лише із «святого писанія» і «старовічних книг», а й з навколишньої дійсності, з поетичної творчості простолюду. Особливо багата його палітра на прислів’я і приказки — адже Климентій був і поетом, і заповзятим пареміографом, зібравши у своїй записній книзі, укладеній між 1700 і 1709 pp., крім власних віршів, близько двох тисяч народних «приповістей».
Тематично вірші Климентія Зіновіїва охоплюють найрізноманітніші сфери побуту. Щодо цього його книга має енциклопедичний характер. Вона виразно відбиває соціальні протиріччя і класові антагонізми:
Що далій на світі горш біда иаставає, же убогий чоловік во всем погибає.
Хоч може бідний в людей що і заробити, то багатий не хоче слушне нагородити.
Він робить багато реалістичних замальовок сучасного життя, сатирично викриваючи «сильних світу сього», біле і чорне духівництво, «не годних похвали» козаків, гендлярів, лиходійства «людей пам’ятозлобннх урядових», різного роду злочинців, загальнолюдські вади тощо, а водночас всіляко уславлює «труждателів» — ремісників, бурлак-наймитів, робітників промислів, хліборобів, козаків-воїнів, докладно описуючи різноманітні ремесла і промисли. Як і інші його сучасники, він знемагає від «воєнних невчасів» і мріє про «времена тихомирнії».
За всіма своїми якостями і особливо за широтою тематичного діапазону книга віршів Климентін — видатне явище низового барокко.
Своєрідним різновидом епіграматичного жанру були «курйозні», чи «фігурні» вірші. Естетичний смисл цих словесних «грашок»,— так іменував їх майстер і теоретик курйозного віршотворетва Іван Величковський («Млеко», 1691), полягав у тому, щоб збуджувати у читачів розумову напругу, яка б допомагала їм осягати невідоме й незрозуміле, змусити їх розв’язувати задачі, розгадувати загадки. В цих віршах словесна гра поєднувалася з графічними формами і живописними (колористичними) ефектами. Як і в геральдичних віршах, тут втілювалася характерна для барокко тенденція до кооперування і синтезування різних типів художньої творчості — в даному разі поезії й образотворчого мистецтва.
Середина і друга половина століття породжує віршовані твори про події визвольної війни і наступних років. Створені в період суспільного піднесення, викликаного всенародною боротьбою,
