© «В той час я мав лише один ресторан в дуже мальовничому місці. Плюс чудові кухарі, прекрасний інтер’єр, виступи популярних музикантів і співаків, заможні клієнти. Словом, добре мені велося, допоки один високопоставлений діловар не почав будувати неподалеку готель. І закортіло йому прибрати до рук мій ресторан за безцінь. Я показав йому на двері. Що було потім й згадувати не хочу. Все було — і погром, і «братки», і шантаж з боку усіляких посадовців і навіть міліції. Словом, був я за крок від того, щоб віддати своє... І тут мені приснився віщий сон.
Я їду велосипедом на залізничний вокзал. Мені треба якнайшвидше дістатися сусіднього міста. Зупиняюся біля поїзда і прошу машиніста підвезти мене. Той грубо відмовляє мені: «Маєш «козла» — от і котися на ньому». Я в нервах заявляю: «І покочу! Швидше за тебе дістануся міста». Машиніст регоче: «Спробуй! Якщо переженеш мене, я віддам тобі свій поїзд! Якщо ні — заберу в тебе велосипед». Я розумію, що ляпнув дурне, проте вирішив позмагатися. Поїзд покотив рейками, а я паралельною дорогою. Кручу щодуху педалі, вибився з сил, але... Поїзд завиграшки перегнав мене. Я розумію, що програв, і зупиняюся, аби відсапатися. Аж раптом попереду лунає потужній вибух, палає вогонь. Я лечу туди і бачу, що поїзд горить, і вагони, як сірникові коробки, один за одним падають під укіс.
Прокинувся в гарному настрої і сказав собі: «Буду боротися. Хтось допоможе мені!» Так і сталося. Помучив мене діловар ще місяць, а потім його арештували — за зловживання, оборудки з валютою, зв’язок зі злочинним угрупуванням.
Карета швидкої допомоги — доброчинна діяльність, донорська допомога, спонсорування благодійних акцій, підтримка родичів, друзів.
Корабель — бачити — успіх у справах, схвалення, важливі зміни, приємна мандрівка. Катастрофа — банкрутство, зрада близьких.
Лижі — підніматися на лижах крутою стежкою — важка, виснажлива праця; спускатися вниз — пожинати в мирі й злагоді плоди своїх зусиль. Якщо загубите чи поламаєте одну лижу — горе в родині; якщо обидві — втрата посади, банкрутство.
© «Десять років я трудився, не покладаючи рук, спершу на Україні, потім за кордоном, щоб забезпечити сім’ї — дружині й донечці — гідне життя. Повернувшись з заробітків, заснував фірму, придбав авто, звів будинок в передмісті. Гадав, що найгірше позаду. Аж ні...
Приснився мені якось на диво чіткий, яскравий сон.
Я піднімаюся вгору на лижах крутою засніженою стежкою. Падаю, підводжуся, знемагаю від утоми, і врешті-решт сягаю вершини гори. Дивлюся вниз, на засніжену долину і мене переповнює неймовірна, сліпуча радість. Відштовхуюся і лечу вниз, легко, наче на крилах. І раптом ліва лижа зникає. Я падаю і кубарем — довго, довго — кочуся вниз.
Сни мені снилися не часто, тлумачити їх я не вмів, проте зрозумів, що моє видіння не віщує мені нічого доброго. Гадаючи, що сон про якісь бізнесові неприємності, щоб упередити їх, повністю віддався роботі. А через три місяці занедужала моя дружина. Лікарі виявили в неї лейкемію. Два роки я намагався порятувати її — витратив усі заощадження, продав авто, будинок, у якому ми не встигли нажитися, занедбав роботу, але марно. Тепер — хочу не хочу, а мушу, задля дитинки, підвестися і знову підніматися вгору».
Літак — якщо заходите в нього, летите — здійснення бажань, намірів; самі кермуєте — успішна кар’єра, високе становище у суспільстві. Якщо аварія — все навпаки.
Потяг — життєвий шлях, доля. Їхати в зручному чи навіть комфортному купе — спокійне, заможне життя; їхати в загальному, переповненому людьми вагоні з численними зупинками, пересадками — нелегке, некомфортне, сповнене тривог і клопотів існування. Сідаєш в потяг — зміни часто доленосні. Потрапити під потяг — життєва катастрофа, навіть смерть.
© «Я на залізничному вокзалі. Він кепсько освітлений. Багато людей в темній одежі. Облич не бачу. Мій хлопець кудись їде. Я відпроваджую його. Підходимо до поїзда. Він неосвітлений. Ми прощаємося. Я благаю: «Візьми мене з собою». Він відказує: «Тобі туди не можна». Заходить всередину. Поїзд рушає. Мить — і його нема.
Я прокидаюся. Серце схвильовано калатає, на очах сльози. Перша година ночі. Я набираю номер його телефону. Не відповідає. На світанку телефоную його батькам. Ті кажуть, що опівночі, коли він повертався від приятеля, на нього напали якісь бандюки. Пограбували і вбили, вважай, на порозі рідного дому».
© «Ми — я і мій чоловік — їдемо автівкою вздовж берега моря — шукаємо місця для відпочинку. Нас звідусіль проганяють. Їдемо далі. Бачимо розлоге залізничне полотно. За ним море. Чоловік зупиняє автівку, і вирішує долати шлях на велосипеді, який невідомо звідки взявся. Перетинає на ньому колію за колією. І тут вилітає поїзд. Я кричу чоловікові: «Зупинись!» — але пізно. Поїзд змітає його зі шляху і летить далі. Я біжу до місця катастрофи, але не знаходжу там ні тіла, ні велосипеда. Лише понищені речі, що були на ньому. Я ходжу з ними в різні державні установи і прошу засвідчити смерть чоловіка і допомогти мені поховати його. Скрізь питають: «Де тіло? Нема? Що ж ховати?» Я складаю речі в якусь дерев’яну скриньку, відношу її туди, де він загинув і закопую там.
Сон стурбував мене, оскільки чоловік у цей час перебував у санаторії, на морі. Я потелефонувала йому. Він посміявся з моїх страхів. Запевнив мене, що в нього все гаразд. А через два дні мені повідомили, що він подався до моря, яке штормило, і не повернувся. Тіла так і не знайшли. Я поховала на нашому міському кладовищі лише скриньку з його одежою, яку знайшли на березі».
Таксі — якщо ви один — доможетеся бажаного швидше, ніж розраховували; якщо
