Відлуння золотого віку - Солон

300

«Злипле волосся…» — У цьому доволі точному портреті огидної людини помітні сліди літературної традиції, починаючи від Гомера (портрет Терсіта в «Іліаді», II, 212—219); в Овідія — портрет персоніфікованої Голоднечі наприкінці восьмої книги «Метаморфоз»).

301

Алкімові в «Латинській антології» приписано декілька епіграм. Жодних певних даних про цього автора нема. У перекладеній тут епіграмі поет по-своєму трактує думку, яку висловив ще Квінтиліан («Настанови ораторові», X, 1, 86).

302

Жодних даних про автора не маємо.

303

Твір написано у формі «зміїних віршів» (пор. цикл на с. 175). Переклав також М. Зеров.

304

1. «Чую, зима утекла…» — «Sentio fugit hiems…»: у перекладі М. Зерова: «Чую: надходить весна…» Для римського автора, однак, важливим є дієслово fugit, без якого ледве чи обходиться якийсь образ, пов’язаний з перебігом часу (fuga — перебіг, втеча; звідси й у музиці «фуга»). А ще — важливим є зимове тло, на якому, контрастно, вимальовується розкішний образ весни, скажімо, у перлині Горацієвої лірики, оді до Торквата (IV, 7): «Diffugere nives» («позбігали сніги»). М. Зеров одразу ж бере, сказати б, мажорний акорд. Як у Франка: «Надійшла весна прекрасна…».

305

1—2. Зефір — легкий західний вітер, евр — південно-східний.

306

7—8. Філомела уособлює солов’я. За традиційною версією міфу (пор. напр. Овідія, «Метаморфози», VI, 424—674), Філомела була сестрою Прокни — дружини царя Терея. Терей закохався в Філомелу і збезчестив її. За це Прокна з сестрою відімстили йому: вбивши Ітіса — сина Прокни від Терея — і нагодувавши Ітісовим м’ясом Терея. Рятуючись від люті Терея, Прокна перетворилася в ластівку, а Філомела — в солов’я, що тужить за Ітісом, витьохкуючи його ім’я: «Іті! Іті!». В різних версіях міфу відчутна тенденція до плутання Філомели з Прокною. Подібне бачимо і в Пентадія: тут соловей-Філомела сама є матір'ю-вбивцею Ітіса.

307

12. Темпе — Темпейська долина в Тессалії, славилась своєю мальовничістю.

308

22. «…збігайте нитки з веретена…» — нитки життя, що їх прядуть Парки.

309

2. «…хвилі-мандрівниці гра…» — з морської піни народилася й Венера, яка «бавиться людськими серцями». Про жіночу непостійність у зіставленні з морем — чи не найкраще Горацій у своїй оді до Пірри (І, 5).

310

Можливо, автор «Потічка» є тим самим Тіберіаном, що відомий історикам як намісник Африки і Ґаллії в IV ст.

311

Розмір вірша — трохеїчний тетраметр. Цей мальовничий («Поезія — наче картина», — зауважив Горацій) поетичний твір варто зіставити з листом Плінія Молодшого (VIII, 8), де він із таким же захопленням описує красу потоку Клітумн (південна Умбрія): такий він «чистий і прозорий, мов те скло, що ти зміг би перечислити камінчики, що зблискують на його дні». У самому центрі Тіберіанової поезії, що ряхтить барвами, милує запахами й звуками, над усіма тими справді райськими принадами, — троянда (ружа), живе втілення полум'яної жаги Діони.

312

10. Діона — тут: Венера; троянда — посвячена їй квітка.

313

Епіграми Луксорія складають окрему книгу «Латинської антології» (R 287—375). Про автора нічого не відомо.

314

Неспання вночі — то наче неповага до божественної Ночі (у греків — Нікти), а спання вдень, навпаки, — до Гемери (Денної богині). Тут, однак, уже більше гумору, аніж моралі. Ім'я Лікаон, яким названо адресата епіграми, було іменем грецького царя-вовкулаки: за нечестивість Зевс перетворив його у вовка (гр. lykos — вовк). Антиподи — люди, що живуть на діаметрально протилежних точках земної кулі; відповідно — коли в одних день, то в інших ніч; грецькі мислителі мали уявлення про кулястість землі вже в V ст. до н. е.

315

Про поета нічого не відомо. В «Латинській антології» є два короткі вірші його авторства.

316

1. «Пісня — з любові…» — підтвердженням тих слів, якщо мова про античну поезію, що первісно була пісенною, — пісні Сапфо, які народжувалися з глибокої чуттєвості; воно ж, любовне чуття, в свою чергу живилося красою природи, відчуванням тієї краси: поезія Сапфо рясніє тонким пейзажним живописом, зокрема, ноктюрнами. Українською Сапфо називали нашу піснярку — Марусю Чурай.

317

2. «…от і співай…» — цікаво, що свою останню пісню, із четвертої книги од, Горацій завершує закликом: «Canemus» (Співаймо!), тим самим мовби підкреслюючи, наскільки важливим для людини є спів, що є і виявом, і водночас — поживою любові.

318

Рукописна традиція приписує цю застільну епіграму Октавіанові Авґустові, що малоймовірно, хоч той, як свідчить Светоній, і писав в молодості вірші. Насправді ж автор епіграми, мабуть, якийсь інший, ближче нам не відомий, поет Октавіан. Застільні мотиви (розвіяти вином і музикою журбу, втішатися днем) снуються впродовж усієї античності: найвиразніше — у старогрецького поета Алкея. Яскраве відлуння — й у нових часах, наприклад, у нашій стрілецькій пісні: «Пиймо, браття, грай, музико…».

319

«Дистихи Катона» — книга моральних сентецій, датованих ІІІ—IV ст. Завдяки їх особливій популярності в середньовічній школі, «Дистихи» дійшли до нас в численних рукописах. Ще в середні віки були перекладені на більшість новоєвропейських мов.

Українською мовою, окрім повного перекладу А. Содомори, частину дистихів переклав також М. Борецький (Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Львів: Світ, 2000. — С. 271—275).

320

I, 1. У Сенеки, в «Листах до Луцілія»: «…незрівнянною є насолода, яку відчуваєш, озираючи світ душею світлою, без будь-якої плямки». Душа (mens, animus), переживання людини, — у грудях, серці (pectus), наче в посуді. Про очищення того «посуду» — найчастіше у Лукреція: «Ну, а без чистого серця, затям, — не звідати щастя». Звідси — метафори: виливати душу, біль, жалі, нудьгу (у Т. Шевченка: «Свою нудьгу переливала / В свою дитину…»).

321

I, 2. Античні виборювали якомога більше часу саме для життя («Сон — брат смерті» — у Гомера), коли душа — бадьора, зряча; естетику світання — передали й новій добі: «Сьогодні я прокинувся так рано, що на годину і треть випередив схід сонця. Безсмертний Боже! Яка ж то весела, яка жвава й вільна, стрімкіша за блискавицю і прудкіша за Евра та частка нашого єства, яку називають божественною, а Марон — вогнем чистого повітря!..» (Г. Сковорода). У Т. Шевченка («Сон»): «Летим. Дивлюся, аж світає, / Край неба палає,