Гуляш із турула - Кшиштоф Варга
Біла стрічка — це символ спротиву насиллю і брехні прем’єра. Тисячі людей, що чекали на Орбана, також мали на собі такі стрічки. На бар’єрах між демонстрантами та поліцією чіпляли білі троянди, які скоро в’янули і сохли. Віктор Орбан не прийшов, зате прийшло кілька десятків футбольних фанатів «Ференцвароша».
«Ференцварош» — це легенда, клуб із більш ніж столітньою традицією. До речі, як і «Реал Мадрид» або «Манчестер Юнайтед», Ференцварош — це назва їх району Будапешта, дослівно «місто Франца». Стадіон «Ференцвароша» проїжджається з лівого боку, якщо їхати з аеропорту «Ферігедь», біля станції «Нейпліґет» синьої гілки метро. Зараз «Ференцварош» грає в другій лізі і славиться тим, що має найгрізніших футбольних фанатів на всю Угорщину. На площу Кошута їх прийшло кількадесят, не більше. Вони вайлувато вештаються серед демонстрантів, попивають з бляшанок тепле пиво «Боршоді» і, мабуть, не зовсім знають, чим би це зайнятись. Фанати не можуть змиритися з тим, що їхній клуб перевели в другу лігу. Їхні зелено-білі улюбленці були дискваліфіковані з першої ліги, бо через великі фінансові борги клуб не отримав ліцензії. Однак кожен розуміє, що насправді не в цьому річ. Всі знають, що комусь просто захотілось знищити Фраді. Зараз «Ференцварош» мусить грати із клубами з якихось малих провінційних міст, замість того, щоб боротись із командою Доброчина за титул чемпіона країни.
Коли штурмували будинок телебачення, а саме з цього й почались всі заворушення, фрадіштак (вболівальники «Ференцвароша») бились у перших рядах. Пліч-о-пліч із фанами «Уйпешта». «Уйпешт» — команда з IV району. Майже половина передових угорських футбольних команд із столиці: «Ференцварош», «Уйпешт», «Гонвейд», «Вошош», «МТК». Фани «Уйпешта» і фрадіштак між собою в принципі не дуже дружать, але в цій справі знайшли силу поєднатися. Історія знає небагато таких зворушливих випадків видовищного братання фанів ненависних між собою команд. Це завжди траплялося перед лицем переломних подій. Наприклад, у Польщі таке було, коли помер Іван Павло ІІ. У Будапешті — коли народилась дивна революція. Потім усе повертається на кола свої і фани з полегшенням повертаються до давніх розборок та племінної ненависті. У нетиповій ситуації братання з ворогом вони почуваються не зовсім у своїй тарілці, якось не по-чоловічому. Будинок державного телебачення на площі Свободи, окрім фанів «Уйпешта» і «Ференцвароша», а також націоналістів, брали штурмом ще п’ять поліцаїв, один прикордонник і один офіцер угорської армії. Всі — у цивільному і у вільний від служби час (це взято з матеріалів, що зафіксували камери спостереження). Ось так виглядає пародія угорської долі — куруци[63] і лабанці[64] ХХІ першого століття.
Фани «Уйпешта» мали бути в сильному розпачі; буквально недавно їхній улюблений клуб вилетів із розіграшу Кубка УЄФА, програючи вдома від чемпіона Ліхтенштейна — ФК «Вадуц» з рахунком 1:4. Добре, хоч на площі Свободи можна було відірватися і святкувати здобуту перемогу. У будинку телебачення фанати успішно захопили автомати з напоями та батончиками.
Протягом двох наступних ночей після того, як захопили телебачення, фрадіштак бились також на проспекті Ракоці і на площі Октоґон. Але в суботу, двадцять третього вересня, мали вже кращий настрій. Їхня команда виграла турнірний матч у другій лізі з рахунком 7:1. Коли вони підходили до площі безладними групками, в зелених майках, з бляшанками пива в руках, перед ними прокотився попереджувальний шепіт: «Фрадіштак на підході!». Але вони вмить безслідно розчинились у багатотисячній юрбі.
Я роблю собі перерву від демонстрацій і йду подивитися, що твориться в середмісті. Кількасот метрів далі, на площі Ержебейт, у клубі «Ґюдюр» грає група «Шпецко Єдно». Тут багато молоді, і ніхто не має прапорів або стрічок. Марно шукати когось у майках із турулами або цитатами з Дюрчані. У кафе VII району атмосфера вік-енду — ллється «Дрегер», жодних тобі слідів революції. Будапешт зовсім не нагадує міста, у якому щось кипить, а лихоманка суботньої ночі в нічних клубах не має нічого спільного з демонстраціями. Тільки на вулицях скрізь порозклеювані плакати з передвиборчими обіцянками соціалістів (через тиждень мали відбуватися вибори до місцевих органів самоврядування). Це справляє сюрреалістичне враження. Партія, яка визнала свою абсолютну брехливість, без найменшого відчуття сорому клянеться в наступних своїх обіцянках. Ці кандидати прихильно усміхаються і закликають «Голосуєте за нас!», бо, мабуть, сподіваються, що електорат настільки ж відданий своїй партії, як і фрадіштак своєму улюбленому футбольному клубу.
Ференц Дюрчані заявляє, що з екстремістами розмовляти не буде. Також додає: «Я вдячний двом мільйонам будапештців, що вибрали мир, котрий важливіший за те, про що говорить двадцятитисячний натовп на площі Кошута».
Без огляду на це, я все-таки повертаюсь на площу Кошута, аби ще послухати промови про зрадників вітчизни і нагальну потребу гнати геть комуністів. Також, аби побачити, як у серцях повільно гасне вогонь, як спадає напруга, як завершується акт. Після півночі юрба проріджується і струмінь маніфестантів з прапорами відпливає вулицею Конституції і вулицею Надор. Попереду мене йде тридцятирічна пара в білих льняних строях, що імітують середньовічні свити. Вони тримаються за руки, мужчина тим часом вільною правою рукою витягує телефон і викликає таксі.
У неділю після полудня площа відпочиває від суботньої ночі.
Під пам’ятником у честь подій 1956 року, що знаходиться на розі площі, одна жінка років п’ятдесяти заламує вгору руки. Підходжу ближче і бачу, що вона співає. А точніше, наспівує слізливий вокаліз, який у театрі чи в концертному залі міг би справити неабияке враження, і все завдяки артистичності та потужності голосу. Однак тут, серед залишків знуджених маніфестантів і поодиноких туристів, поруч зі смітником, переповненим порожніми пет-пляшками та бляшанками від пива, цей спів має гротескний ефект. Ніхто його не слухає, кілька перехожих із легкою посмішкою фотографують цю дивачку на мобільний телефон. По площі прогулюються молоді подружжя із дітьми на руках, вагітні жінки з великими животами, самотні мужчини з собаками. Тільки дехто має на шиї триколірну стрічку. Надворі погідно, досить тепло як на кінець вересня. Площа Кошута перетворюється на місце післяобідніх прогулянок і вік-ендних пікніків.
Навпроти парламенту призупиняється рожевий автобус із відкинутим дахом, і група іноземних туристів прицілюється об’єктивами своїх цифровиків у юрбу маніфестантів. За мить автобус рушає далі, найімовірніше на площу Героїв або ж на Гору Ґеллейрта, щоб відмітитися біля наступних знаменитих та пам’ятних місць. Я подумав, що для блага туристів, які в проміжку між Прагою та Віднем заїжджають у
