Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
Третій і останній запропонований Платоном аргумент набагато серйозніший. Він посилається на принцип холізму чи колективізму і пов'язаний з принципом, який твердить, що завданням індивіда є підтримування стабільності держави. Його також буде проаналізовано в цьому розділі, в параграфах V і VI.
Та перш ніж перейти до розгляду цих питань, я хотів би привернути увагу до «передмови», яку Платон вміщує перед своїм описом «відкриття», яке ми тут досліджуємо. Її слід розглядати в світлі зроблених нами спостережень. Так ось, у цьому світлі «довга передмова» — як сам Платон визначає її — виникає як винахідлива спроба підготувати читача до «відкриття справедливості», примушуючи його вірити, що тут має місце суперечка, тоді як, насправді, він просто бачить перед собою розмаїття нещирих способів, які повинні притлумити його критичні здібності.
Довівши, що мудрість — це чеснота, властива охоронцям, а мужність — помічникам, «Сократ» проголошує свій намір зробити останнє зусилля і знайти, що таке справедливість. «Залишається розглянути ще дві властивості нашої держави: розважливість і те, заради чого ми й розпочали все наше дослідження — справедливість»24.— «Так, звичайно»,— відповідає Главкон. Сократ тут-таки пропонує не возитися з розважливістю. Але Главкон заперечує, і Сократ поступається, кажучи, що було б «неправильним» відмовляти. Цей короткий диспут готує читача до повторного введення поняття справедливості, накидаючи йому думку, наче в Платона є засіб для її «винайдення», і переконує його, що Главкон пильно стежить за Платоновою науковою чесністю, ведучи суперечку, за якою йому, читачеві, отже, немає потреби стежити взагалі25.
Далі Сократ переходить до розгляду розсудливості й виявляє, що ця єдина чеснота, властива трудівникам. (До речі, багато дебатоване питання про те, чи Платонове розуміння справедливості відрізняється від розсудливості, може бути легко розв'язане. Справедливість для нього означає триматися свого місця; а розважливість — знати своє місце, точніше кажучи, бути ним задоволеним. Яка ж іще чеснота може бути властивою робітникам, які натоптують свої животи, мов звірі?) Розкривши суть розважливості, Платон запитує: «А що являє собою остання чеснота? Зрозуміло, що це — справедливість».— «Зрозуміло»,— відказує Главкон.
«Тепер, Главконе,— мовить Сократ,— нам потрібно, немов мисливцям, стати довкола цієї хащі і пильно стежити, щоб від нас не втекла справедливість, щоб вона не вислизнула в нас із рук. Адже вона, очевидно, ховається десь тут: ти дивись і намагайся помітити її, а якщо побачиш першим, покажи й мені». Главкон, як і читач, ні до чого такого нездатний і пропонує Сократові вести його. «Тоді рушай слідом,— каже Сократ,— помолившись разом зі мною». Але й Сократ визнає, що «тут непролазні хащі, довкола темно і важко хоч щось розвідати. Втім,— мовить він,— треба йти далі». І замість того, щоб запротестувати «Куди далі? Далі він нашого дослідження, тобто від нашої суперечки? Але ж ми її навіть не розпочали. У сказаному тобою досі немає навіть проблиску смислу»,— Главкон, а заразом і наївний читач покірно зголошується: «Так, ходім». Тут Сократ повідомляє, що він щось запримітив (на противагу нам) і схвилювався. «Гей, Главконе,— гукає він,— яка радість! Мабуть, ми натрапили на її слід, здається мені, вона недалеко він нас втекла!» — «Благі вісті»,— відповідає Главкон.— «Ох і роззяви ж ми,— зауважує Сократ.— Вона ж із самого початку плутається в нас під ногами, а ми й не глянемо на неї!» Отак Сократ досить довго вигукує та повторює свої твердження, поки його не уриває Главкон, який виражає читацькі почуття й запитує, що ж такого помітив Сократ. Та коли Сократ відповідає, що «в нашій бесіді ми самі себе не зрозуміли, тобто не втямили, що вже тоді говорили саме про справедливість», Главкон, виражаючи читацьку нетерплячість, зауважує: «Занадто довга передмова, коли терпець уривається, так хочеться почути». І лише після цього Платон наводить два «аргументи», які я охарактеризував.
Главконова остання репліка може свідчити про те, що Платон знав, що чинив у цій «занадто довгій передмові». Я не можу трактувати її інакше як спробу — що виявилася вкрай вдалою — заколисати критичне сприйняття читача і за допомогою тріскотняви словесного фейєрверку відвернути його увагу від інтелектуальної убогості цього майстерного шматка діалогу. Спадає на думку, шо Платон розумів його слабину і знав, як її приховати.
V
Проблема індивідуалізму та колективізму тісно пов'язана з проблемою рівності та нерівності. Перед тим як перейти до їхнього розгляду, певно, слід зробити кілька термінологічних зауважень.
Термін «індивідуалізм» можна вживати (згідно з «Оксфордським тлумачним словником») з двома різними значеннями: а) на противагу колективізму; і б) на противагу альтруїзму. Більше жодне слово не вживається у першому значенні, а до другого є кілька синонімів, як ось «егоїзм». Тому далі я вживатиму термін «індивідуалізм» виключно у значенні (а) і термін «егоїзм» — у значенні (б). Можливо, буде корисною така невеличка таблиця.
а) Індивідуалізм протиставляється а1) Колективізму
б) Егоїзм протиставляється б1) Альтруїзму
Отже, ці чотири терміни описують певні підходи, чи вимоги, чи рішення, чи пропозиції щодо кодексів нормативних законів. Хоча й неминуче розпливчасто, їх можна, на мою думку, легко проілюструвати прикладами, а відтак вживати з точністю, що задовольняє наразі нашу мету. Давайте розпочнемо з колективізму26, оскільки такий підхід вже знайомий нам з аналізу Платонового холізму. Його вимога, щоб індивід служив інтересам цілого, буде це всесвітом, містом, племенем, родом чи якимсь іншим
