Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
З огляду на цю обставину ми, як мені здається, повинні сказати, що холістичне та антиегалітарне тлумачення справедливості в «Державі» було нововведенням і що Платон спробував подати своє тоталітарне класове правління як справедливе, тоді як люди, в основному, розуміли під справедливістю якраз протилежне.
Такий наслідок приголомшує і порушує багато запитань. Чому Платон заявляв у «Державі», що справедливість — це нерівність, тоді як у загальноприйнятому значенні — навпаки? Як на мене, то єдиною ймовірною відповіддю буде його бажання створити популярність своїй тоталітарній державі, переконуючи людей в її справедливості. Але чи варто йому було так старатися, зважаючи на те, що мають значення не слова, а той зміст, який ми в них вкладаємо? Звісно, варто. Це видно хоча б із того факту, що йому цілком вдалося переконати своїх читачів, аж до наших днів, що він щиро відстоює справедливість, тобто ту справедливість, якої вони прагли. Фактом є також те, що він у такий спосіб посіяв сумніви і сум'яття серед егалітаристів та індивідуалістів, котрі під впливом його авторитету почали запитувати себе, чи не була Платонова ідея справедливості правильнішою і кращою за їхні. Оскільки слово «справедливість» символізує для нас мету непересічного значення і оскільки дуже багато людей готові винести що завгодно заради неї і зробити все в їхній владі для її втілення, то залучення до своєї віри цих гуманістичних сил, або принаймні паралізування егалітаризму, безперечно, було вартим зусиль поборника тоталітаризму. Та чи усвідомлював Платон, що справедливість так багато важить для людей? Авжеж, бо в «Державі» він пише: «Коли людина усвідомлює, що вона чинить несправедливо... то це не обурює її, чи не так?.. Та коли вона вважає, що з нею чинять несправедливо, вона скипає, дратується і стає союзником того, що їй здається справедливістю, і заради цього вона готова терпіти голод, холод та різні муки, аби тільки перемогти; вона не відмовиться від своєї високої мети — або добитися свого, або померти»11.
Читаючи ці слова, не виникає сумніву в тому, що Платон знав силу віри, а надто віри в справедливість. Не викликає також сумнівів, що «Держава» мала на меті перекрутити цю віру, підмінити її на протилежну. У світлі наявних свідоцтв, мені здається найбільш імовірним, що Платон дуже добре розумів, що він робив. Егалітаризм був його головним ворогом і Платон мусив зруйнувати його; безперечно, він щиро вірив, що той був найбільшим злом і найбільшою небезпекою. Однак його атака на егалітаризм не була чесною. Платон не насмілювався відкрито подивитися в обличчя своєму ворогові.
Я продовжую наводити свідоцтва на підтримку цього твердження.
III
«Держава» — це, мабуть, найбільш детально розроблена, з усіх написаних, монографія про справедливість. Вона досліджує розмаїття поглядів на справедливість і робить це в такий спосіб, аби ми повірили, що Платон не обминув жодної з відомих йому більш-менш важливих теорій. По суті, Платон ясно дає зрозуміти12, що марно намагався розібратися в сучасних йому поглядах, а тому вважає за необхідне здійснити нову розвідку про справедливість. Та в його дослідженні і обговоренні наявних теорій ніколи не згадується той погляд, що справедливість — це рівність перед законом («ізономія»), Таке умовчування можна пояснити двояко. Або він прогледів егалітарну теорію13, або навмисно не розглядав її. Перша можливість здається малоймовірною, зважаючи на ретельність, з якою скомпоновано «Державу», а також на необхідність для Платона проаналізувати теорії його опонентів, якщо він мав на меті подати власну переконливу теорію. Але така можливість виглядає ще менш імовірною, коли ми згадаємо про широку популярність егалітарної теорії. Втім, нам не треба покладатися на умоглядні висновки і припущення, оскільки легко довести, що Платон не лише був знайомий з егалітарною теорією, а й дуже добре усвідомлював її значення, коли писав «Державу», Як уже згадувалося в цьому розділі (параграф II) і як буде продемонстровано докладніше (параграф III), егалітаризму відводилося значне місце в написаному раніше «Горгії», де Платон навіть обстоював його. І попри той факт, що позитивні риси та вади егалітаризму в «Державі» ніде серйозно не розглядаються, Платон не змінив своєї думки про його впливовість, бо сама поява «Держави» свідчить про популярність егалітаризму. На нього посилаються як на вкрай популярну демократичну ідею, але Платон тільки ганить її, і ми дізнаємося про неї лише з кількох глузувань та шпильок14, що добре пасують образливим нападкам на афінську демократію і робляться там, де мова не йде про справедливість. Таким чином можливість того, що Платон прогледів егалітарну теорію справедливості, виключена, так само як і можливість того, що він не бачив необхідності розгляду впливової теорії, яка була діаметрально протилежною до його поглядів. Ту обставину, що його мовчанка в «Державі» уривається лише кількома ущипливими репліками (певно, він вважав їх занадто добрими, щоб знехтувати ними15), можна пояснити лише свідомою відмовою обговорювати цю теорію. Знаючи все це, я не розумію, як Платонів метод накидання своїм читачам думки про вичерпність аналізу всіх важливих теорій можна узгодити з нормами наукової чесності; хоча мусимо додати, що такий його хибний вчинок можна цілком віднести за рахунок Платонової відданості справі, в благо якої він твердо вірив.
Для того, щоб дати вичерпну оцінку Платоновій практично цілковитій мовчанці з цього питання, ми спершу повинні чітко усвідомити, що егалітарний рух, відомий Платонові, уособлював усе, що він ненавидів, і що його власна теорія, викладена в «Державі» та пізніших працях, значною мірою була відповіддю на могутній виклик, кинутий юними егалітаризмом та гуманізмом. Щоб довести це, я розгляну головні принципи гуманістичного руху, протиставляючи їм відповідні принципи Платонового тоталітаризму.
Гуманістична теорія справедливості висуває три головні вимоги чи пропозиції, а саме, а) власне егалітарний принцип, тобто пропозицію знищити «природні» привілеї; б) загальний принцип індивідуалізму і в) принцип, що завданням і метою держави є захист свободи її громадян. До кожної з цих політичних вимог чи пропозицій можна дібрати прямо протилежні принципи платонізму. Ось
