Записки в узголів’ї - Сей Сенагон

– І справді, ви, мабуть, звикли низько кланятися, то дозвольте прибрати столи і накрити вам на підлозі.

Допоки служниці прибирали столи, нас попередили, що пішов дощ, і ми поквапилися до свого екіпажа.

– Постривайте, я хочу скласти пісню про зозулю тут і зараз! – сказала я.

– Потім, по дорозі складете! – сказали мої супутниці.

Слуги за нашим наказом наламали гілок унохана[93] і прикрасили кузов повозки. Здавалося, що бик тягне за собою живу огорожу із квітів. Наші слуги зі сміхом кричали: «Ось тут іще є вільне місце! І ось тут теж». Я весь час сподівалася, що ми когось зустрінемо, проте нам лише час від часу траплялися на шляху бідні монахи і простий люд.

Коли ми вже майже наблизилися до палацу, я сказала: «Невже все так марно і завершилось? Про наш екіпаж має піти розголос». Ми зупинилися біля замку Ічіджьо та послали слугу від нашого імені передати: «Чи тут хазяїн Джіджю? Ми повертаємося з цікавої подорожі, ми слухали зозуль». Слуга прийшов із відповіддю: «Вже йду до вас, вже лечу!» А потім додав: «Він був в опочивальні. Зараз якраз одягає штани і виходить». Проте ми не могли чекати і наказали екіпажу рушати до Земляних воріт. Пан Джіджю надягнув парадний одяг та помчав за екіпажем; він навіть пояс зав’язував на ходу.

– Почекайте! – кричав чоловік, за яким бігло декілька слуг.

– Швидше! – наказувала я; екіпаж поїхав швидше.

Ми вже доїхали до Земляних воріт, коли пан Джіджю наздогнав нас, і тільки зараз він помітив, як прикрашений був наш екіпаж.

– Невже в екіпажі земні створіння? Не можу повірити! – кричав він сміючись. – Вийдіть, дайте мені на вас поглянути!

Слуги, які бігли з ним, дуже потішались.

– А які ж вірші ви склали? – запитав він. – Дайте послухати.

– О ні! – відмовлялися ми. – Спочатку прочитаємо імператриці.

У цей момент дощ пішов по-справжньому.

– І чому тільки над цими воротами немає даху? – нарікав Джіджю. – Як же неприємно стояти тут у дощовий день. Як же я тепер повернуся додому? Коли я погнався за вашим екіпажем, то думав лише про те, щоб наздогнати вас. Я і не подумав, що потраплю людям на очі. О, мені треба поспішати додому.

– Тоді чому б вам не поїхати до палацу разом із нами?

– У цій шапці? Як же це може бути?

– Ну тоді відправте когось за іншою, за ошатнішою.

Проте наразі дощ пішов так сильно, що наші слуги закотили екіпаж до Земляних воріт. Один із слуг приніс чоловікові зонт, і той пішов у зворотний бік, озираючись на нас через плече. А вигляд у нього був дуже засмучений. У руках він ніс квітку унохана.

Коли ми повернулися до імператриці, вона запитала, чи вдалася поїздка. Дами, котрих не взяли з собою, спочатку насупилися, проте, коли ми розповідали, як пан Джіджю біг за нами, приєднались і разом з усіма сміялися.

– Ну що ж, де ваші вірші? – запитала імператриця.

Я розповіла все, як було.

– Дуже шкода, що так вийшло, адже про вашу поїздку знають усі в палаці. Як же ви тепер поясните, що не змогли написати жодного вірша? Треба було написати на місці, поки ви насолоджувалися співом зозулі. До того ж ви занадто довго думали над досконалістю форми, а тому ваше натхнення зникло. Тож напишіть вірші хоч зараз.

Імператриця була права: ми схибили. Та тільки ми почали радитися між собою, як мені принесли послання від пана То-джіджю,[94] яке було написане на білому папері та прив’язане до тієї самої квітки унохана, яку він ніс.

Він чекав відповіді, і я наказала принести свою тушечницю, проте імператриця сказала, що я можу взяти її власну.

– Скоріше, напиши щось на цьому аркуші, – і поклала папір.

– Пані сайшьо, напишіть ви, – попросила я.

– Ні, все ж таки буде краще, якщо ви напишете, – відмовилася вона.

У цей час стало дуже темно, дощ почався знову, пролунали удари грому. Ми так налякалися, що тільки й думали, як швидше опустити завіси. Навіть і не згадували про вірші. Буря почала втихати десь увечері, і тільки тоді ми взялися писати вірш у відповідь. Проте знову нам завадили – якраз тоді до палацу прийшло багато чиновників довідатися, як себе почуває імператриця після бурі, і нам довелося розмовляти з ними. Нарешті, можна було взятися до складання пісні, але всі дами вже повернулися, залишилась я одна.

– Хай та, кому пісня надіслана, на неї і відповідає.

Сьогодні пісні не щастить.

«Просто треба буде мовчати про нашу поїздку, от і все», – подумала я.

– Невже й тепер ніхто з вас не може скласти хоч якусь пісню? – імператриця здавалась розлюченою, проте навіть тоді була прекрасною.

– Вже пізно, вже немає натхнення, – відповіла я.

– Навіщо ж ви чекали, поки воно зникне, – заперечила імператриця.

На цьому розмова про вірші завершилася. Два дні по тому ми почали згадувати нашу поїздку.

– А смачні були пагінці папороті! Пам’ятаєте? Пан Акінобу ще казав, що збирав їх власними руками, – згадувала сайшьо.

– Так ось що ви запам’ятали? – зауважила імператриця, почувши наші розмови.

Тоді імператриця взяла до рук аркуш і написала останній рядок танки:

– А тепер склади перший рядок танки, – звеліла імператриця.

І я написала:

– Вам не совісно згадувати зозулю? У вас же інші уподобання, шьонаґон.

– Як же, імператрице? – сказала я збентежено у відповідь. – Тепер я ніколи не буду писати вірші. Якщо щоразу, коли треба буде складати вірші у відповідь, ви будете доручати це мені, боюсь, я не буду більше залишатися у вас на службі. Звісно, порахувати склади у вірші – це легко. Я зумію навесні скласти вірші про зиму, а восени – про квітучу сливу. У моїй родині було багато відомих поетів, і сама я також складаю непогані вірші, принаймні краще, ніж інші. Люди говорять: «Гарний вірш склала Сей-шьонаґон, але чому дивуватися, це ж донька поета». Проте біда в тому, що справжнього таланту в мене немає, якби я намагалася бути першою в турнірах, то осоромила б ім’я своїх предків.

Я так щиро відкрила свою душу перед імператрицею, а