Оповіді про стародавній Київ - Івакін Г.

Давньоруські церкви розбиралися і матеріал використовувався для будівництва католицьких костьолів. Залишки відомого Борисоглібського храму-мавзолею у Вишгороді розібрали домініканці на будівництво свого Миколаївського кляштору (монастиря), про що свідчить лист київського митрополита Варлаама Ясинського від 28 березня 1691 р., в якому він просить царя Петра І віддати йому «находящийся в нижнем Києве, посреде града доминиканский костел каменный, запусте-лый и по многу разрушенньїй, который у ляхов был заложен во имя св. Николая..., понеже тот костел создан весь из церковного камения и кирпича от ляхов, разбирающих в Выш-городе церковь каменную св. Бориса и Глеба». Аналогічна доля спіткала іншу пам’ятку давньоруського зодчества — Мо-номахову церкву в Борисполі. Павло Алеппський свідчить: «Була велика давня кам’яна церква в ім’я св. Гліба мученика, другого сина царя Володимира, її зруйнували ляхи й вивезли її каміння, дерево і залізо у Київ, де збудували з них велику нову церкву». У Києві в першій половині XVII ст. існувало чотири католицьких храми. Два з них згоріли в 1651 р.

А католицький кафедральний собор як символ католицького панування був знищений після визвольної війни українського народу 1648—1654 рр., і місце його розташування було забуте. Дослідники не доходили спільної думки про вірогідне знаходження собору.

У повідомленні французького інженера Г. Боплана, який служив у польській армії на Україні, вказувалося, що кафедральний собор знаходився на території Біскупщини, тоді як решта католицьких костьолів розташовувалася у «міщанському місті». Землі під Замковою горою (Киселівкою) входили до складу Біскупщини. На це вказували й інші сучасники.

На зведення католицького кафедрального собору, крім матеріалів Мономахової церкви в Борисполі, використовувались також будівельні матеріали з Десятинної церкви. Будівництво почалося, вірогідно, у 1630—1632 рр., а завершено близько 1640 р. З точки зору політичної ситуації ті часи характеризуються наступом католицизму після поразки народних повстань, особливим сприянням короля Сігізмунда III.

Унікальною знахідкою стала половина мармурової капітелі, виявлена в опорному стовпі католицького собору. Вона складалася з двох фрагментів, замурованих у протилежні кути стовпа. Орнаментом, характером обробки вона нагадувала іншу капітель (також дуже пошкоджену), яка зберігається у Софійському музеї. Під час їх порівняння з’ясувалося, що орнамент однаковий. Більше того, обидві капітелі мали однакові лінії сколу втрачених частин. Зіставили їх разом — і раптом виявилося, що перед нами одна й та сама, дуже велика капітель, розколота в давнину на дві великі частини. «Софійська» половина капітелі, знайдена у 1948 р. біля Десятинної церкви, безумовно, вказує на її походження з мармурів Десятинної церкви. Капітель прикрашала Десятинну церкву до трагічного дня 6 грудня 1240 р., коли «повалишася... стены церков-ныя». Впавши з великої висоти, капітель розкололася на дві частини, одна з яких на початку 30-х років XVII ст. потрапила в забутовування католицького собору на Подолі. І лише через 734 роки, завдяки археологічним дослідженням стародавнього Києва, обидві половини капітелі з’єдналися знову.

Знайдена капітель виготовлена з білого із синюватими прожилками мармуру. Вона більша за відомі капітелі Софійського та Михайлівського соборів, простіше орнаментована. Капітель оздоблювала Десятинну церкву, проте сама вона більш давнього походження. Ще з IV ст. о. Проконес (тепер о. Мар-мора у Мармуровому морі) забезпечував мармуром Царгород і провінції Візантійської імперії. Особливого розмаху експорт мармуру досяг у V—VII ст. З часом проконеські мармурові вироби стали широковідомі й на Русі (мармур Десятинної церкви, Софії, Печерського та Михайлівського монастирів).

У 983 р. київський князь Володимир Святославич після тривалої облоги захопив Херсонес. Звідти князь вивіз квадригу бронзових коней, дві античні статуї, а також оздоблення для

Десятинної церкви («взял в Корсуни иконы и сосуди церков-ныя и кресты»). Квадрига коней і статуї були встановлені на Бабиному торжку — центральній площі Києва перед Десятинною церквою. Саме тоді з Херсонеса й вивезли багато мармурових архітектурних деталей, серед яких і вищезгадану капітель. Недарма літописець називав Десятинну церкву "мра-моряною". На зв’язок будівництва Десятинної церкви з Херсонесом вказує і те, що доглядати її Володимир доручив Анастасу Корсунянину — священику з Херсонеса.

Дерев’яний водопровід і старовинна мостова. Будучи центральним районом Києва у післямонгольський час аж до

XVIII ст., Поділ мав більш благоустроєний вигляд порівняно з іншими частинами міста. Це підтверджують і нові знахідки дерев’яного водопроводу і мостової тих часів на вулицях Андріївській, Жданова, Лівера, в районі Житнього ринку тощо.

Дерев’яні труби (рури) виготовлялися з товстих соснових колод діаметром близько 0,5 м, завдовжки понад 4 м. Отвір діаметром 10 см майстерно висвердлювався. Труби щільно з’єднувались за допомогою залізних муфт. Такими дерев’яними трубами користувались аж до середини XIX ст., коли їх замінили чавунними. Наглядати за їх станом магістрат призначав спеціальну людину-рурмайстра.

У 1974 р. на вул. Лівера виявлено кілька дерев’яних труб міського водопроводу. Цей водопровід спорудив відомий київський архітектор І. Г. Григорович-Барський у 1748—1749 рр. Головною архітектурною спорудою водопроводу був павільйон-фонтан «Феліціал», що стояв проти ратуші (сучасна Червона площа). Він ще широковідомий під назвою «Самсон», бо пізніше в центрі фонтана встановлено дерев’яну скульптуру «Сам-сон роздирає пащу лева», яка є взірцем народного різьбярства і зберігається нині в Державньому музеї українського образотворчого мистецтва. Павільйон (збудований у 1757 р. І. Г. Гри-горовичем-Барським) мав вигляд круглої ротонди з арками та спареними колонами. На фризі (виступі у вигляді карниза) всіх чотирьох сторін викладач Київської академії Брульон зробив сонячні годинники. За свідченням сучасника, до фонтана через підземні труби підводили джерельну воду, "а з оного через такі ж труби інші колодязі для потреби і задоволення обивателів наповнюються". Тобто це був центральний колодязь, що розподіляв джерельну воду.

Саме до цього фонтана й вело розгалуження водопроводу, що йшло перпендикулярно до вул. Лівера. А починалося воно від одного з джерел біля підніжжя Замкової гори. Ця лінія водопроводу не закінчувалась фонтаном, а йшла далі до Братського монастиря, з яким і пов’язана перша звістка про київський водопровід. Він згадується у грамоті 1636 р. польського короля Владислава IV, що дозволяла провести джерельну воду до монастиря. Підтвердила це право «на ввод води труба-

ми в Братський монастир від гір Києвських» і грамота Петра І від 11 січня 1694 р.

Друга лінія водопроводу починалася з колодязя, що містився біля підніжжя гори Уздихальниці (приблизно у верхній частині сучасного пров. Зелінського). Цей колодязь можна побачити на плані Києва 1695 р. Звідти по трубах вода надходила у Петропавлівський монастир.

У 1975 р. нове відгалуження подільського водогону виявили на місці будівництва Житнього ринку, а ще одне — у 1976— 1977 р. під час розкопок по вул. Андріївській. Останнє проходило поряд з будинком Балабух. Балабухи славилися своїм виробництвом цукерок, цукатів та інших солодощів, які ще у

XVIII ст. доставлялись у Петербург до імператорського столу.