Оповіді про стародавній Київ - Івакін Г.
Київ уходив до складу дуже своєрідного політичного об’єднання — Великого князівства Литовського і Руського, при владі стояли литовські феодали, та в країні переважала руська культура. Державною мовою була руська, літописання також велося руською мовою. Судочинство здійснювалося за «Руською правдою».
Київ залишався резиденцією митрополита і великою мірою впливав на політичну ситуацію на Русі. Тут призначалися єпископи в різні руські князівства.
У тяжких соціально-економічних умовах після монголо-татарської навали поступово відроджувалася культура: переписувались рукописи та інші книги. Відомий факт переписування ще в кінці XIII ст. ілюстрованої «Хроніки Георгія Амартола». У Софійському соборі створено нову «Київську кормчу книгу» (збірник церковних правил), яка швидко поширилася по всій території київської митрополії. У 1397 р. тут написано відомий Київський псалтир (церковну книгу) — найдавніший ілюстрований псалтир на Русі. Під керівництвом державного діяча та письменника митрополита Кипріана було створено важливу працю «Список Русских городов дальних и ближних», в одній з частин якої («А се Киевскыи городи») описано територію Київської землі часів Володимира Ольгер-довича.
Традиції давньоруського письма розвивались і в наступні століття. Деякі кияни закінчували університети в Парижі, Болоньї, Празі, Кракові. Так, у 1389 р. в паризькій Сорбонні (тоді заклад для підготовки духівництва) вчився Теофіл Гни-верба з Києва, а в списку студентів Сорбонни за 1397 р. числився Герман Вілевич — «ліценціат мов і бакалавр рутенської нації з Києва». Стежка до Парижа в ті часи була второваною, тому й у XV ст. кияни були в Сорбонні частими гостями. Серед них відомі навіть два доктори наук — Бенедикт Сервін та Іван Тинкевич.
Зазнала великих втрат матеріальна культура, в першу чергу архітектурні споруди. Пощастило вціліти в 1240 р. Софійському, Успенському, Печерському, Михайлівському Златоверхому, Видубицькому та Кирилівському соборам, Пирого-щі, ротонді. Для підтримання нормального стану цих монументальних споруд необхідні були певні економічні ресурси, яких Київ у післямонгольський період мав дуже обмежену кількість. Тому нагляд здійснювався лише за найбільш значними будівлями, насамперед соборами, які одержували фінансову допомогу великих феодалів або (як деякі монастирі) самі володіли чималими маєтками.
Отже, причиною загибелі багатьох давніх споруд, крім руйнування під час штурму в 1240 р.,було встановлення тяжкого золотоординського панування в країні. До цього слід додати наслідки кількох розгромів міста, особливо ордами хана Мен-глі-Гірея у 1482 р., а також землетрусів, пожеж тощо. На стані київських пам’яток позначилася й заборона у 1481 р. будувати і ремонтувати православні церкви.
Археологічні дослідження Києва останніх років повністю спростували твердження про відсутність життя в XIV—XV ст. у Верхньому місті. Залишки жител та печей, знахідки київських та іноземних монет, кераміки, кладовища цього періоду показують, що навіть у «городі Володимира», який найбільше постраждав під час штурму в грудні 1240 р., стояли житла, курилися печі, тут торгували, відвідували Трьохсвятительську церкву та ротонду. Такі ж матеріали виявлені і в різних місцях «гброда Ярослава». Не припиняла свого існування резиденція митрополитів — Софійський собор, про що красномовно свідчать, крім писемних джерел, численні графіті. Продовжувала функціонувати й інша видатна пам’ятка давньокиївського зодчества — Михайлівський монастир.
Матеріали XIV—XV ст. виявлені майже на всій території Подолу. Тут уперше знайдено скло цього періоду. Але особливо важливою знахідкою стали виявлені на вул. Зелінського залишки кам’яної споруди — церкви Різдва Богородиці. Науковий аналіз будівельних матеріалів (плінфи, розчину, фрескового розпису) показав, що вони не мають подібних у давньоруському зодчестві. Серед кольорів полив’яних плиток підлоги
з’являється синій колір, який не зустрічався в давньоруський час. За характером сировини ці будівельні матеріали можна порівняти лише з матеріалами найпізнішої давньокиївської будівлі — ротонди, спорудженої наприкінці XII— на початку
XIII ст. Ці дослідження спростували думку про те, що кам’яне будівництво у Києві відновлюється лише в XVII ст.
Продовжувалося життя і на околицях Києва. Монети, залишки жител, цілі гончарні комплекси виявлені на Клові, у Видубичах, Дорогожичах, Замковій горі. Поблизу Кирилівської церкви знайдено великий скарб арабських дирхемів, які датуються першими десятиліттями після Батиєвої навали. Діяли церква Спаса на Берестові та Пустинно-Микільський монастир. Останній відігравав помітну роль у житті Києва тих часів. Як і раніше, дуже впливовим на всій Русі був Києво-Печерський монастир.
Аналіз писемних та археологічних джерел показав, що територія Києва у післямонгольський період здебільшого збереглася у межах давньоруського часу, але кількість його мешканців зменшилась у п’ять-шість разів. Про розміри Києва (від Золотих воріт у Верхньому місті до річки Почайни на Подолі) повідомляє грамота 1499 р., видана великим князем литовським Олександром. У ті часи мито збирали з кожного воза, і купці, як повідомляє ця грамота, «коли едут с Кієва возы свои товаром тяжко накладывают, для мита, ижбы во-зов меньшей было». Але занадто важкі вози на численних київських пагорбах часто ламались і це допомогло властям придумати заходи проти купецьких хитрощів. Тепер наказувалося: «в которого купца воз поломится с товаром: на одну сторону по Золотые ворота, а на другую сторону — по Почайну реку, ино тот воз с товаром бировали на воєводу Кіевского (забирали до державної скарбниці.— Г. І.)».
Центр життя Києва перемістився на Поділ — традиційний осередок ремісничого виробництва і торгівлі. Тут мешкали купці, а також ремісники та інші робочі люди, які своєю працею відроджували місто після страшної ханської навали. Там же вирувало знамените київське торговище, поряд стояли генуезький, вірменський та інші торгові двори, численні склади. У гирлі Почайни була завжди запруджена кораблями Київська гавань. На головній торговій площі стояли також міська ратуша та міський собор — Пирогоща. На деякий час Поділ стає навіть синонімом^самого Києва. У тогочасних документах його називають і «новим містом», і «нижнім містом», і просто Києво-Подолом. Новим дитинцем, що служив резиденцією князя, а пізніше воєводи, стала Замкова гора, яка домінувала над Подолом. На ній наприкінці XIV ст. побудовано могутній замок, стіни якого складалися із 133 зрубів-городен, укріплених 15 баштами.
Отже, хоч ординська навала 1240 р. завдала величезної шкоди Києву — підірвала його продуктивні сили, матеріальні і духовні ресурси, вона не привела до повного запустіння міста. Невтомною працею кияни зберегли свою культуру, побут, лише пристосувавши їх до нових умов. Дослідження кераміки, будівельної техніки, оборонного зодчества, техніки карбування монет, написів на стінах споруд, книгописання вказують на продовження і розвиток традицій давньоруського часу.
Складною була доля Києва в наступні століття. З
