Гуляш із турула - Кшиштоф Варга
У ресторані «Маґнаш Пінце» на Чонґраді утцо, де я зібрався пообідати, — дійсно розкішно. Цей заклад порадила мені одна старша білетерка з музею фотографії, у котрої я розпитувався про якесь добре кішвендейґло поблизу. У ньому харчуються представники кечкемейтського середнього класу, можливо, навіть вище середнього; місцеві жінки тут граціозно похитуються на своїх високих підборах, шафоподібні мужчини сунуться за ними вслід, обтягнені шкіряними куртками, виблискуючи свіжоначищеними мокасинами і золотими ланцюгами. Я замовив «Вегетаріанський парад», вибравши його з так званих «Осінніх ексклюзивів», та «Кока-Колу», яку відразу подали на стіл у склянці. До речі, в «Осінніх ексклюзивах» діти можуть замовити собі «Курячу грудинку à la Гаррі Поттер»: адже Поттер — це потужний магнат поп-культури і, безперечно, п’є колу також зі склянки.
У цьому місті вишукано і святково, протягом двох, може, трьох годин блукання тим стотисячним Кечкемейтом я натрапив чи не на п’ять шлюбних церемоній; а, може, і не зовсім шлюбних; бо насправді ніде молодої пари я так і не розгледів, жодної жінки в білій сукні, тільки хоровод за хороводом проносився вулицями, мабуть, по дорозі на гостину. А хтозна, може це були фальшиві гості, які вешталися містом без якої-небудь мети і їм нічим було зайнятися? Декотрим з них набридло це блукання і пошуки, отож безцеремонно, не ховаючись, вони поцмулювали з горла щось міцніше — віскі. Культура і вишуканість при цьому були обов’язково дотримані, бо ж глушили «Джонні Вокера», а не звичайну паленку. Поняття не маю, де відбувалися шлюби — геть усі костели, на котрі я натрапив, були зачинені. Працював тільки великий торговий центр «Млин», такий собі кечкемейтський аналог будапештського «Маммута». «Млин» повільно перемелював у собі жителів Кечкемейта, які безвільно затягувалися між його шестерні. Всередині — точнісінько ті ж самі магазини, що й у всіх інших торгових центрах, хіба що трохи менші, пропорційні до розмірів міста. Звичайно, фонтан у «Моломі» менший, аніж водоспад у «West End City», подарунок канадського народу угорському народу, можна сказати: Ніаґара для потреб Угорщини.
Архітектори «Млина» намагались переплюнути інші прекрасні будівлі середмістя Кечкемейта — величезну сецесійну ратушу і зведений у семигородському стилі великий реформатський колегіум. Звичайно, вони не перевершили їх, але, безперечно, рівень витримали, чи то пак врівноважили центр. Саме так за останні роки «врівноважувались» головні площі Центральної Європи, завалені купами заліза. Ця східноєвропейська сучасна архітектура в соціалістично-попсовій версії залишила по собі бляшані автобусні вокзали, криті ринки з плямами від протікання дощу, поржавілі будинки моди. Ніхто їх не зносить, хоч вони й виглядають, неначе зведені тимчасово. Ці споруди стоять поміж барокових палаців, псевдоготичних костелів, сецесійних давніх будинків. До них добудовуються нинішні торгові центри, такі як «Млин». З часом люди перестануть до них приходити, бо зміняться зацікавлення і потреби або просто все буде купуватися в Інтернеті, де товар можна буде також помацати і понюхати, а одяг — приміряти. Постане проблема: що робити з «Млином», і він буде стояти поруч із бляшаними коробками «вашарчорноків»[53] і «аругазів»[54]. ТЦ «Маммут», як справжнього мамонта, колись розкопають археологи і, хтозна, може, навіть зроблять з нього музей для туристів, подібний до сьогоднішніх римських руїн Аквінкуму, що на північних окраїнах Будапешта. Сьогодні на місці табору римлян там стоїть гіпермаркет «Ашан». Можливо, назва зупинки приміської залізниці ГЕВ[55] колись якраз і буде гордо носити ім’я «Ашан», а не «Аквінкум».
У музеї фотографії я придбав кілька альбомів. Зокрема «Історію угорської фотографії», до того ж польською мовою. Вона така ж, як і англійське, французьке, угорське чи іспанське видання. Книжка відрізняється тільки обкладинкою та ціною, польською мовою — набагато дешевша, бо ніхто тут книжок цією мовою не купує. Читаю пафосну передмову Кароя Кінчеша, який жаліє про те, що жоден з фотографів, які залишилися в Угорщині, не зробив світової кар’єри. Ті, що виїхали — Ондрей Кертейс, Роберт Цопо, Мортін Мункачі, Брассе — стали зірками світової слави, а ті, що не зважились на еміграцію — Йоужеф Пейчі, Рудольф Болоґ — здобули тільки загальноугорську славу. При тому, що аж ніяк не були гіршими. Однак, на думку Кінчеша, мистецьке та інтелектуальне життя в Угорщині — нищівне, бо всі з тих кільканадцяти угорських вчених, що отримали Нобелівську премію, отримували її вже як емігранти. «Що повинен уміти лауреат Нобелівської премії? — цитує відомий анекдот Кінчеш. — У відповідний момент виїхати з Угорщини». Ця книжка побачила світ у 2000 році, за три роки перед тим, як Нобеля отримав Імре Кертейс. Його також сміло можна дописати до цього списку, адже він роками жив у Німеччині, і до отримання премії його слабо знали в Угорщині; до світового визнання він дістався німецькою дорогою. Угорці розраховували на Нобеля для Пейтера Естергазі, може, для Пейтера Надоша, але й Естергазі, і Надош, найвідоміші сучасні угорські письменники, до нагородження Кертейса хоч і перекладалися і видавалися в світі, — проживають в Угорщині.
«Славетні угорці, які проживають за кордоном, досягли результатів світового рівня не тільки в галузі фотографії», — хвалить національні успіхи Кінчеш, наводячи поряд з Нобелівськими фізиками хіміків та лікарів, а також Ласлова Йоужефа Бірова, винахідника кулькової ручки і Чічоліну, легендарну порнозірку, про яку кожен знає, що насправді її звати Ілона Шталер і що вона угорка. Її походження вийшло на світло, коли в 2002 році вона намагалася пройти в угорський парламент. На превеликий жаль, міжнародних успіхів Чічоліни — і то не тільки в галузі порнографії, але також в італійській політиці — виявилось недостатньо і вони не забезпечили їй місця в Національних Зборах. З цього приводу я дуже шкодую, бо волів би радше слухати її промови, ніж сварки депутатів МСП та Фідесу[56]. Угорська політика сьогодні потребує Чічоліни, як ніколи досі. Пані Ілона мала б нагоду ввести до угорського громадського життя рятівну дозу сексу і помирити двох політичних биків, що ведуть між собою безкінечну битву.
На залишки австро-угорської бюрократії я натрапив у туалеті торгово-розважального центру «Сінво Парк» у Мішкольці: я отримав чек за користування послугами туалету. Використання пісуара коштує п’ятдесят форинтів, і тітонька при вході скрупульозно виписує мені чек на підтвердження здійсненої мною оплати. Завдяки цьому теоретично відомо, що ані я не відлив безплатно, ані тітонька при вході не взяла мою оплату собі в кишеню. Порядковий номер мого чека: 0287076, податковий номер фірми, котра видала чек: 21176331-205. Підпис тітоньки, що при вході,
