Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
Як же мені захистити себе від ототожнення з гаданим оригіналом портрета, намальованого професором Левінсоном? Я можу лише показати, що принаймні деякі хибні переклади, інтерпретації та перекручення Платонових текстів, в яких професор Левінсон обвинувачує мене, насправді не існують. І навіть це я можу зробити, лише проаналізувавши два чи три характерні приклади, взяті навмання з кількох сотень: здасться, у цій книжці обвинувачень більше, ніж сторінок. Отож, я можу лише довести безпідставність деяких принаймні найсуворіших із висунутих проти мене обвинувачень.
Я не хотів би викликати хвилю зустрічних обвинувачень у перекрученні цитат тощо. Але позаяк з'ясувалося, що це неможливо, то мені хочеться внести ясність: тепер я розумію, що професор Левінсон, подібно до інших платоніків, напевне, сприйняв мою працю не лише як образливу, а майже як блюзнірську. Й оскільки я і є той самий блюзнір, то мені не слід скаржитись на суворий присуд.
Отож, давайте розглянемо кілька прикладів.
Професор Левінсон пише (прим. 72 на ст. 273): «Так само як і з іншими, кого Поппер засуджує, він занадто зачорнив своїми перебільшеннями постать Критія. Адже у цитованих ним віршах релігію зображено хоч і вигадкою, але вигадкою — мета якої слугувати загальному благу суспільства, а не корисливим інтересам лукавого дурисвіта».
Отже, якщо ці слова мають хоч якийсь сенс, то, згідно з ними, я тверджу чи принаймні натякаю (у фрагментах, цитованих професором Левінсоном, тобто ст. 179 та 140 А, які відповідають ст. 183-184 та ст. 142-143 Е*). наче процитовані мною Критієві вірші зображують релігію не лише вигадкою, але вигадкою «мета якої слугувати... корисливим інтересам лукавого дурисвіта».
* «А» в цьому додатку означає посилання на американські видання моєї книжки 1950 та 1956 років. «Е» — на англійські видання після 1952 року.
Я заперечую, що висловлював подібні твердження чи бодай натяки. Навпаки, я намагався підкреслити, що загальне благо суспільства — це проблема, яка цікавила Платона найбільше, і що його ставлення до релігії у цьому світлі «практично аналогічне позиції Критія». Засади, на яких я будую мою критику, чітко сформульовані на початку розділу 8 (другий абзац), де я пишу: «Заради блага держави»,— каже Платон, «Знову виявляється, що принцип колективної користі править за найвищий моральний критерій».
Я ж тверджу, що моральний принцип, який бере за основу «Загальне благо суспільства» як моральну мету, не досить добрий, щоб слугувати опорою моралі. Наприклад, хоча б тому, що веде до брехні — «для загального блага суспільства» чи «заради блага держави». Інакше кажучи, я намагаюсь показати шкідливість морального колективізму, його розбещуючу дію. Та я ніде не інтерпретую цитовані Критієві вірші у значенні, приписуваному професором Левінсоном. Мені слід було б запитати: «Хто ж кого чорнить своїми перебільшеннями?», якби я не усвідомлював тієї обставини, що суворість моєї критики спровокувала професора Левінсона до обвинувачень на мою адресу і що це до певної міри виправдовує їх. Втім, від цього вони не стають справедливими.
А ось інший приклад. Професор Левінсон пише (ст. 354 та наст.): «Одне з найбільш безглуздих Попперових тверджень полягає в тому, що Платон начебто вважав «сприятливими обставинами» присутність в Афінах спартанських військ, покликаних для того, щоб допомогти утриматися Тридцяти тиранам та їхньому жахливому режимові, і не переживав інших почуттів, окрім схвалення, при думці про Афіни в спартанському ярмі. Нам накидають думку, що він був готовий покликати їх знову, якби їхня присутність допомогла йому здійснити свою олігархічну революцію. Немає таких місць у тексті, які Поппер міг би навести на підтримку свого обвинувачення, бо воно цілком витікає із зображення Платона як третьої голови ним же створеної двоголової почвари на ім'я «Старий олігарх та Критій». Це огульне обвинувачення є прикладом полювання на відьом найгіршого штибу».
Ось моя відповідь: якщо це одне з моїх «найбільш безглуздих тверджень», то я взагалі не міг твердити нічого безглуздого. Адже я ніколи нічого такого не твердив, і воно зовсім не узгоджується з намальованим мною портретом Платона, який я спробував — мабуть, не зовсім вдало — передати в цій праці.
Я справді вважаю, що недовір'я до пересічної людини та етичний колективізм вели Платона до схвалення насильства, втім я ніколи не твердив чогось подібного до того, що трохи незграбно приписує мені тут професор Левінсон. Ось чому не існує тексту, за допомогою якого він міг би підтримати свої обвинувачення у тому, що я таки твердив це — вони витікають цілковито з його уявлення про Поппера як про третю голову двоголової почвари, створеної професором Левінсоном з Отто Нойрата та Дж. А. Лауверіса. А стосовно «огульних обвинувачень», то я можу послатись на ст. 441 праці професора Левінсона. Там йому «допомагає розв'язати це питання» — питання про «причину, що повсякчас спонукає Поппера вдаватися до таких злісних вигадок» — встановлення схожості між мною та «старшим співвітчизником Поппера, нині померлим, різнобічним австрійським філософом Отто Нойратом». (Насправді я далекий від філософії Нойрата, а він зовсім не симпатизує моїй, що чітко простежується як з моїх праць, так і з праць самого Нойрата, який, приміром, захищав Гегеля і критикував кантіанство та моє вихваляння Канта. Про Нойратову критику Платона я вперше довідався з книжки професора Левінсона, але так досі й не бачив його статей з цього питання.)
Повернімося, втім, до мого гаданого «безглуздого твердження». Насправді я написав про Платонові почуття (ст. 195 Е-190 А) майже зовсім протилежне до того, що повідомляє професор Левінсон на ст. 354 своєї книжки. Я зовсім не вважаю, начебто Платон розглядав присутність спартанських військ в Афінах як «сприятливу обставину» чи що він не «переживав інших почуттів, окрім схвалення, при думці про Афіни у спартанському ярмі». Я намагався висловити абсолютно інше, а саме, що Тридцять тиранів зазнали поразки «попри сприятливі умови — могутню підтримку непереможної Спарти». Я припустив, що Платон, як і я, бачив причини цієї поразки насамперед у моральному падінні Тридцяти тиранів. Ось що я писав: «Платон відчував необхідність цілковитого перегляду програми. Тридцять тиранів зазнали поразки у своїй політиці сили переважно тому, що образили почуття справедливості у громадян. Ця поразка була головно моральною поразкою.»
Оце й усе, що я сказав про Платонові почуття. (Я лише двічі мовив: «Платон
