Декамерон - Джованні Боккаччо

вони не приїдяться чи з іншої причини не обриднуть, по-моєму, не треба касувати. Доведімо ж до кінця те, що почали ми вже робити, встаньмо, погуляємо веселенько, а як сонце буде при заході, повечеряємо в холодку, поспіваємо трохи, побавимось, а там уже і спати буде час. Завтра вранці, повстававши захолодки, теж підемо кудись повеселимося, чим кому любо, потім, як і сьогодні, вернемося слушної години обідати, потанцюємо, а вставши після сну, знов зберемося тут оповідати, бо з сього, як на мене, найбільше нам і втіхи, і пожитку. Тут, правда, хочу я ввести одну річ, якої Пампінея не зробила, бо запізно обрали її на королеву: треба покласти якісь межі нашим розповідям, оповістивши всіх заздалегідь, про які речі буде мова, щоб кожне мало час вигадати якусь цікаву історійку. Коли се буде вам до смаку, подумайте ось про що: як світ світом, зазнають люди всіляких пригод од своєї фортуни, та й будуть зазнавати, тож нехай кожне розкаже про таких, що, всякого лиха набравшись, негадано знаходять добру долю.

І дамам, і кавалерам се сподобалось, усі охоче на таке пристали. Один тільки Діоней, коли всі вже замовкли, озвався:

― Мадонно, як усі сказали, так скажу і я, що ся ваша установа над звичай гарна і хвальна; але од особливої милості вашої прошу я одної ласки, що надана мені буде, аж поки триватиме наше товариство: хотів би я, щоб закон не зобов'язував мене говорити про такі речі проти моєї волі, а лиш про те, що мені заманеться. Щоб не подумав же ніхто, що я прошу сієї ласки тим, що не маю вигадок у запасі, нехай я буду завше останнім оповідачем.

Королева знала, що з нього неабиякий вигадько і веселун, і добре зрозуміла, що се він просить тільки для того, щоб розважити компанію, як утомиться вона од розмов, якоюсь сміховиною, і за спільною згодою залюбки дарувала йому сю ласку. Повстававши, всі тихою ходою пішли до річки, що з пагорка повилася в гаїсту долину, розливаючись чистою хвилею по білому каменю й зеленій травиці. Там, роззувшися й позакачувавши рукава за лікті, панночки хлюпалися в воді і жартували межи собою. Як надійшла пора вечеряти, всі повернулися до палацу і всмак попоїли. По вечері, як принесено музичну справу, королева повеліла Лауретті повести танець, а Емілії заспівати канцону в супроводі Діонеєвої лютні. Так і зробили ― Лауретта почала вести коло, а Емілія з любов'ю заспівала такої пісні:

Я так пишаюсь із своєї вроди,

Що не знайду повік

У іншому коханні насолоди.

У себе гляну ― бачу я ті чари,

Що вид їх душу втіхою сповняє,

Ні давні згадки, ні новії мари,

Ніщо розкошів тих не проганяє.

Краси такої більш ніде немає,

І я не жду повік

Нових забав, нової насолоди.

Ту втіху несказанно чарівничу,

Коли захочу, завше можу мати,

Вона приходить, як її покличу,

Сп'яняти душу, серце звеселяти;

Який то скарб коштовний, пребагатий -

Той не збагне повік,

Хто не зазнав такої насолоди.

Що більше я на скарб отой дивлюся,

То дужче загоряюся жагою,

Я ті розкоші п'ю і не нап'юся,

Коли ж я спрагу серця заспокою?

Знемогою охоплена п'янкою,

Не хочу я повік

Деінде засягати насолоди.  

Як доспівано сю баладку[14], що всі її весело тягли за Емілією хоч дехто й задумався над її словами, протанцювали ще кілька дрібних танців. Минула вже якась часточка короткої ночі і королева зводила покласти кінець першому дню; велівши запалити смолоскипи, вона наказала йти всім на спочинок; так вони й зробили, пішовши кожне у свою кімнату.

Кінець першому дню 

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Інтродукція

Зачинається другий день Декамерона, де під орудою Філомени мова мовиться про таких, що, всякого лиха набравшись, негадано знаходять добру долю

Уже сонечко світлом своїм день новий усюди розсвітало і пташки, веселих пісень у зеленому вітті вищебечуючи{59}, усім про теє повідали, коли ті панночки і троє кавалерів повставали та й пішли в садок; тихою ходою по росяній траві ступаючи, довгенько вони туди-сюди походжали та красні віночки собі з квіток сплітали. Як було минулого дня, так і тепера вчинили: поснідали, поки не жарко, потанцювали трохи та й лягли спочити; а після, вставши о дев'ятій годині, зібралися довкола королеви. Вона ж, хорошая та вродлива, вінком своїм лавровим увінчана, подивилась на товариство своє, подумала та й наказала Неїфілі тогоденним оповіданням почин дати. Тая радо, без жодної одмовки, повела таку річ.

Оповідка перша

Мартелліно{60} прикидається калікою і вдає, ніби зцілився од мощей святого Гендріка{61}; як виявляється те ошуканство, його хапають, б'ють і тягнуть на шибеницю, та врешті він рятується

Не раз бувало, коханії дами, що, хто з людей сміятись поривався, а найпаче з того, що шанувати годиться, сам нарути приймав і лиха собі напитував. Тим-то, королевин загад пам'ятуючи, розкажу вам для почину про одного нашого земляка, яку він мав пригоду ― перше лиху, а навпослі, не думавши не гадавши, вельми щасливу.

Жив колись у Тревізо, не так щоб дуже й давно, один німець на імя Гендрік; бідним чоловіком бувши, наймався він до людей за носія, як було кому треба; славили, що була з нього людина богочестива та праведна. Чи так воно було, чи ні, сього не скажу, а подейкують самі тревіжани, що, як помер він, то тієї години всі дзвони на тревізькому соборі, ні од кого не рушені, самі собою на подзвіння задзвонилися. Мавши те за чудо, казали люди, що той Гендрік ― святий; позбігалися всі городяни до того дому, де лежав покійник, та й понесли його, як мощі б то, до соборної церкви, приводячи туди кривоногих, калікуватих, сліпих та інших ґанджовитих чи хворобою якою побитих, буцімто, до мощей тих приклавшися, всі вони уздоровитися мали.

Як ізчинився в городі такий розгардіяш та вселюдна крутанина, приїхало саме до Тревізо троє наших краян ― одного звали Стеккі, другого Мартелліно, а третього Маркезе. Се були такі собі кумедники, що, по панських дворах ходячи, усяким кривлянням та штучним приставлянням глядачів звеселяли. Не бувавши раніше в сьому місті, здивувались вони тій біганині, а почувши, в чому річ, закортіло їм і собі піти на те подивитися. От лишили вони