Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
По суті, з історичної точки зору, етичний (моральний чи юридичний) позитивізм майже завжди був консервативним, або навіть авторитарним, і часто посилався на авторитет Бога. Його аргументи, по-моєму, витікають із гаданої довільності норм. Ми повинні вірити в існуючі норми, проголошує він, бо ми не в змозі знайти для себе кращих корм. На це можна закинути: «А як же норма «Ми повинні вірити і т. д.»?» Якщо це лише чинна норма, то її не можна вважати доказом на користь цих норм. Але якщо вона апелює до нашої проникливості, тоді тим самим визнає, що, зрештою, ми здатні самі винаходити норми. І коли нам велять приймати норми влади, бо ми не здатні судити про них, то як же ми можемо судити про те, чи виправдані претензії на владу, і про те, чи не підемо ми за фальшивим пророком? А якщо норма твердить, що фальшивих пророків не буває, оскільки закони у будь-якому разі довільні, а відтак головне мати хоч якісь закони, тоді ми можемо запитати себе: «Чому ж так важливо взагалі мати закони? Адже якщо немає вищих стандартів, то чому б нам не відмовитись від законів?» (Ці зауваження, певно, можуть вказати на причини моєї віри в те, що авторитарні чи консервативні принципи, як правило, дуже близькі до етичного нігілізму; або, якщо сформулювати інакше, крайнього морального скептицизму, зневіри в людину та її здібності.)
Тоді як теорія природних прав з плином історії часто пропонувалася на підтримку егалітарних та гуманістичних ідей, позитивістська школа, найчастіше, перебувала у ворожому їй таборі. Але це не більше ніж випадковість. Як було показано, етичний натуралізм можна використовувати із зовсім різними намірами. (Нещодавно його послідовники все заплутали, ототожнивши певні гадані «природні» права і обов'язки з «природними законами».) І навпаки, є гуманістичні та прогресивні позитивісти. Бо якщо всі норми довільні, чом би не бути терпимими? Це типова спроба виправдати гуманістичний підхід у руслі позитивізму.
3) Психологічний або спіритуалістичний натуралізм є до певної міри поєднанням двох попередніх поглядів, і його якнайкраще можна пояснити за допомогою аргументу проти однобічності цих поглядів. Етичний позитивіст правий, твердить цей аргумент, коли наголошує на умовності всіх норм, тобто на тому, що вони створені людиною і людським суспільством. Але він не помічає тієї обставини, що в такому разі вони є виразом психологічної та духовної природи людини і людського суспільства. Біологічний натураліст правий, припускаючи, що є певні природні призначення чи цілі, з яких ми можемо вивести природні норми, але він не помічає тієї обставини, що нашими природними устремліннями не обов'язково є здоров'я, розваги, їжа, житло чи розмноження. Людська натура така, що люди, чи принаймні декотрі з людей, не хочуть жити хлібом єдиним, вони шукають вищого призначення, духовних вершин. Отже, ми можемо вивести істинні природні устремління людини з її справжньої природи, вивести природні норми життя з її природного призначення.
Цю правдоподібну думку, по-моєму, вперше сформулював Платон, який у цьому питанні перебував під впливом Сократової доктрини душі, тобто Сократового вчення про те, що дух головніший від плоті15. Спіритуалістичний натуралізм для наших почуттів безперечно набагато привабливіший, ніж дві попередні точки зору. Втім, як і попередні, він може поєднуватися з будь-яким етичним рішенням; як з гуманістичним ставленням, так і з обожнюванням сили. Адже можна, приміром, вирішити, що всі люди є учасниками цієї спіритуальної людської природи, або ж ми можемо наполягати, подібно до Геракліта, на тому, що багато людей «натоптують свої животи, як звірі», а відтак є нижчими за природою, і лише кілька обраних гідні духовної спільності людей. Відповідно, спіритуалістичний натуралізм часто використовувався, зокрема Платоном, щоб виправдати природні привілеї «шляхетних», чи «обраних», чи «мудрих», чи «природних вождів». (Платонову точку зору буде розглянуто в подальших розділах). З іншого боку, її використовували прихильники християнської та інших гуманістичних16 форм етики, зокрема Т. Пейн та І. Кант, вимагаючи визнання «природних прав» кожної окремої людини. Зрозуміло, що спіритуалістичний натуралізм можна використати для захисту будь-якої «позитивної», тобто існуючої, норми. Бо завжди можна заявити, що ці норми не мали б сили, якби вони не виражали певних рис людської натури. В такий спосіб, спіритуалістичний натуралізм в практичних питаннях може стати на один щабель із позитивізмом, попри їхню традиційну суперечність. По суті, ця форма натуралізму настільки широка і настільки розпливчаста, що її можна використати для обстоювання будь-якої концепції. Немає нічого такого, що хоч коли-небудь спадало людині на гадку, чого не можна було б назвати «природним», бо якби воно не відповідало його природі, то як воно могло спасти їй на думку?
Подивившись на цей короткий аналіз, не можна не розрізнити дві головні тенденції, що загороджують шлях до прийняття критичного дуалізму. Перша — це загальна тенденція до монізму17, так би мовити, до зведення норм до фактів. Друга, глибша, і, можливо, є підґрунтям для першої. Вона базується на нашому острасі визнати перед собою, що відповідальність за наші етичні рішення цілком за нами і ми не можемо перекласти її на кого-небудь іншого — ані на Бога, ані на природу, ані на суспільство, ані на історію. Усі ці етичні теорії мають на меті знайти когось або, можливо, певний аргумент, який зняв би з нас цей вантаж18. Та ми не можемо ухилитися від цієї відповідальності. Яку б владу ми не обирали, це ми обираємо її. І тільки обманюємо себе, якщо не розуміємо цієї простої думки.
VI
Тепер повернімося до ґрунтовнішого аналізу Платонового натуралізму та відношення останнього до історицизму. Платон, звісно, не завжди вживав термін «природа» в одному й тому ж розумінні. Найважливіше значення, яке він вкладає в нього, на мою думку, практично тотожне тому, яким він наділяє термін «сутність». Таке використання терміна «природа» й досі живе серед есенціалістів. І сьогодні можна почути, приміром,
