Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Автор невідомий - Народні казки

— Та як? Піду та й візьму; прийду туди, де ночував, та й скажу: віддайте моє теля, бо я у вас ночував та й отелився.

— Тю, тю, дурний! Хіба ж так можна? Ти прийди туди, де ночував, стань під ворітьми та й мичи: «Му-му-му!..» А теля почує та й обізветься до тебе, от тоді ти його і бери.

От Хома узяв мішечок, хліба в мішечок та й подавсь. Прийшов у село, найшов там той двір, де ночував, положив голову на ворота та й давай мичать. Мичить та й мичить, а теля все не одзивається. Коли це виходить хазяїн двора та й пита його:

— Чого ти тут, чоловіче, мичиш?

— Та чого? Я тут у вас недавно ночував та й отеливсь на печі, так тепер жінка прислала мене, щоб я взяв у вас своє теля.

— А, так це ти?

— Я.

— Ну іди ж ти у хату, так ми тобі і віддамо твоє теля.

Хома здуру і пішов. От тільки що він на поріг, а тут як ухопили його за шерсть та як почали кулачити, щоб не робив слави людям та не лякав їх. Кулачили-кулачили, трохи печінки не відбили; доти його вчили, поки Хома якось не вирвавсь із рук та не втік із хати. Як вихопивсь із хати, та тоді давай Бог ноги: насилу з душею втік. Приходить додому, до своєї жінки, а вона його і пита:

— Ну що, чоловіче, узяв своє теля?

— Хай тебе поб'є лиха година з твоїм телям. Тепер я знаю, що то воно за теля таке було.

— Тю, тю на тебе! Верзе не знать що; сказано — «дурному ні в людях, ні дома», так воно й єсть.

Життя і смерть

Оженився молодюк, почав ґаздувати. Побудував собі хатину, посадив садок. Народилося в сім'ї двоє діточок — дівчинка і хлопчик. Жилося людям добре.

Та одного разу хлопчик захворів. Сидить коло нього батько, і мати, і сестричка. Хлопчик перевертається з боку на бік від болю, а вони зарадити не в силі.

Батько вже не може дивитися на муки своєї дитини. Вийшов надвір, ходить по садку. І бачить, хтось до нього наближається.

— Хто ти? — питає чоловік.

— Не впізнаєш? Я — Смерть. Маю забрати твого сина!

Чоловік почав просити:

— Ой, не бери сина! Візьми радше мене! За моїми плечима, небого, вже немала дорога, а йому ще треба йти. Перед ним — усе життя.

Простягнула Смерть кістляві руки і каже:

— Ну, ходи!

Та чоловік одразу почув, як б'ється його серце, як кров тече у тілі. І подумав, що він, правду кажучи, ще в таких літах, коли жити хочеться. Оглянувся довкола — на хату, на сад. За садом видно гори… А Смерть держить простягнуті руки, хоче його взяти! Пошкодував чоловік віддати життя за малого сина. Почув, як кінь заіржав у стайні, як пес загавкав на прив'язі. І так йому зробилося тяжко! А Смерть уже й квапить:

— Ну, чого стоїш?

— Я ще не готовий, — відповів чоловік і зник у своїй хаті. Але тепер уже не смів поглянути синові у вічі. Сів до столу, тяжко схилив голову й мовчить.

Вийшла надвір сестричка. Побачила, що хтось у саду стоїть і чекає. Коли дівчинка підійшла, Смерть до неї каже:

— Не бійся мене. Я маю забрати твого братика.

Дівчинка теж почала просити:

— Не забирай братика, забери мене! Я його люблю більше, як саму себе.

— Раз так, ходи зі мною! — і Смерть простягнула свої довгі руки.

Та дівчині привиділося, що зорі на небі ніколи ще так ясно не світили. Почула, як за садом шумить потічок… І подумала собі: «Моє життя тільки починається. А воно таке красне! Брат менший — знає мало. Йому не так шкода помирати…»

Дівчина без слова утекла до хати.

А над ранок надвір вийшла мати. Не бачила довкола нічого, бо очі заливалися сльозами. Та до неї озвалася Смерть:

— Я прийшла забрати твого сина.

Мати попросила:

— Забери мене. Тільки попрощаюся із сином — і прийду.

— Я тебе чекаю! — промовила Смерть.

Мати вернулася до хати і мовчки довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що хлопчик залишиться живим, і так легко стало їй на серці…

Вийшла надвір, дивиться: де Смерть? А довкола нікого не видно. Тільки на дорозі хтось дибає геть.

— Чекай! — гукнула мати.

Та її не чули.

Мати знову забігла до хати. Бачить — син усміхнений, здоровий.

І казці кінець.

Жінка і курочка

Жила раз стара баба та мала курочку. Тоту курочку так бавила й пестила, як би яке котятко. За то несла їй курочка щодень по однім яйці.

Але стара не вдовольнялася одним, та й захотілося їй, що та курочка хоч по двоє або аж по троє яєчок на день несла. Ну що тут робити? От коротка рада: «Чим ми кому ліпше, так і він нам».

І стала курочку ще ліпше доглядати і пхати в неї, як в дірявий мішок. Коли же курка спаслася та стовстіла, то й цілком нестися перестала.

Якщо замного жадаєм, то й то тратим, що маєм.

Жінка й силач

Чоловік був не беручкий до роботи і легкого сумління. Він не знав, що жінка його дуже сильна, як впадає у нерви, то часом її бив. Так не раз бив, що вона сховається під піч, а він вхопить кочергу і бодай кочергою наштурхає.

Базарного дня збирається з жінкою на ярмарок: везуть поросят продавати. Доїхали до міста, а тут йде юрба людей, бубнярі бубнять, а попереду — височезний, здоровий і сильний богатир. Зупинився серед майдану, бубняр оголошує:

— Слухайте, люди! Сходіться на міську площу! До нас приїхав борець з світовим ім'ям, і він буде боротися, якщо надибає пару по собі!

Йдуть далі, а борець так бутить на людей, як той віл, що хоче бити:

— Бу-у! Бу-у!

А ця жінка, що їхала на возі, вчула його голос і відзивається:

— Бу! Бу!

Чоловік перелякався і каже:

— Тихо, жінко, то є світовий борець.

— Ну-ну, та й я на світі живу.

Борець минає віз і знову:

— Бу-у! Бу-у!

А жінка з воза:

— Бу! Бу!

— Та тихо, бідо, бо він зараз прийде до нас, та й кісток не позбираєш.

— Яка, чоловіче, біда? Біди ще нема, хіба буде, — і знову бутить.

А борець підходить до воза, злапав коня за капистру й подає руку жінці:

— Здорова