Метаморфози - Публій Овідій Назон
85 Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе
86 Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі.
87 Так невпізнанною стала земля, хоч була нещодавно
88 Звалищем темним, і ось — вже обличчям людським зазоріла.
89 Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду
90 Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували.
91 Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще
92 Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла
93 Перед обличчям судді — проживала й без нього в безпеці.
94 З гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась,
95 Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі.
96 Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег.
97 Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив,
98 Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних,
99 Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська,
100 В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена.
101 Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза,
102 Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність.
103 Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало,
104 Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали,
105 Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі,
106 Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя.
107 Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів
108 Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти.
109 Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом,
110 Гнав свою хвилю важку — золотавим пишався колоссям.
111 Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром.
112 Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.
113 Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар,
114 Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя,
115 Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді.
116 Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі
117 Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати
118 Стала весна — лиш четверта частина квапливого року.
119 Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої,
120 Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром.
121 Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились,
122 То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом.
123 Саме в ту пору з'явився рільник, і Церерине зерно
124 В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба.
125 Третє на зміну йому підійшло тоді — мідне поріддя.
126 Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне,
127 Ще не злочинне, однак, як останнє — з заліза твердого.
128 Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась;
129 Тут же, сумні, відійшли — Соромливість, і Чесність, і Віра.
130 Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними —
131 Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна.
132 Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався,
133 Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась,
134 Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі.
135 Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря,
136 Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий.
137 Не вдовольняючись тим, що дає вона — як і належить —
138 Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра.
139 Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою,
140 Вже виринають скарби — й на лихе підбивають людину.
141 Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото — й тут же
142 Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала
143 Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров'ю.
144 Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає,
145 Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна.
146 Жінка грозить чоловікові, він же — чигає на неї.
147 Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту.
148 Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько.
149 Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба
150 Землю, зволожену кров'ю людей, покидає Астрея…
151 Втім, і високий ефір мав свої тоді, кажуть, турботи:
152 Велетні, діти землі, володінь забажавши небесних,
153 Гори до зір нагромадили, вже по крутизні спинались,
154 Та блискавицею їх перестрів наймогутніший Батько:
155 Миттю Олімп розколов, Пеліон же — пожбурив із Осей.
156 Поки під звалищем скель ще звивались тіла велетенські,
157 Ріками крові своїх же дітей — змієногих гігантів,
158 Кажуть, земля підпливла й оживила їх кров, ще гарячу.
159 Щоб од загиблих бодай залишилася згадка на світі,
160 Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління
161 Не шанувало богів, повсякчас поривалось до вбивства,
162 Надто жорстоким було, бо й пішло від гарячої крові.
163 Бачачи це з позахмарних осель своїх, батько Сатурній
164 Тяжко зітхнув — спохмурнів, а згадавши про злочин ще свіжий,
165 Ще не відомий богам, — про гидку Лікаонову учту,—
166 Гнівом великим, Юпітера гідним, пройнявся і тут же
167 Скликує збори богів — і вони поспішили на поклик.
168 У високості є шлях, при погожому небі помітний:
