Теорія літератури - Соломія Павличко
Ще один приклад. У листі до Михайла Кривинюка Леся Українка пише: «Як прочитаєте Венг(ерову), то напишіть, яке враження зробили на Вас в її описанні ті різні естети, прерафаеліти etc. Я в них не бачу ніякого признаку проґресу, як то бачить автор, а багато признаків божевілля або нещирості. Дивно бачити Гавптмана в такому товаристві»[106].
Західний «модернізм», таким чином, має майже магнетичну привабливість і водночас лякає, відштовхує. Реакція на нього перелякано-захоплена. Відтак і весь український модерний дискурс зламу віків позначений недовершеністю, амбівалентністю, розмитістю.
Рецепція Ольги Кобилянської й конфлікт культури зблизька
Статті Лесі Українки про буковинських письменників належить в українській критиці важливе місце ще з однієї причини. В ній Леся Українка свідомо вступала в полеміку, яка вже впродовж року точилася навколо постаті Ольги Кобилянської. Як відомо, Ольга Кобилянська на цей час була авторкою двох феміністичних повістей і низки оповідань, з яких Леся Українка сприйняла її як споріднену душу. Полеміка навколо перших творів Кобилянської засвідчила визрівання конфлікту культури, який визначив сенс українського fin de siècle. Отже, придивімося уважніше до перших критиків Кобилянської.
Як відомо, вони багато чого не сприйняли в її творах, зокрема її «німеччини» — німецького впливу на її мову, німецької лектури, яка навіяла чимало з її ідей. (Одна тільки Леся Українка захоплювалася цією «німеччиною», про що є маса красномовних підтверджень у її кореспонденції.) Поступово тема «німеччини» в її критиків поглиблювалася, врешті дійшовши до того, що деякі з них вирішили, що Кобилянська взагалі не може називатися українською письменницею. Так в українській культурі почалася дискусія, яка потім ще спалахувала з приводу численних інших авторів не один раз, а саме — про те, що вважати, а що не вважати українським твором мистецтва, хоч би й написаним українською мовою.
Народницькі критики Кобилянської, намагаючись осмислити й каталогізувати феномен Кобилянської, зіткнулися з очевидною проблемою: хто є український письменник? І що є українське життя, яке він має відображати? Поява Кобилянської принесла розгубленість у лави тих, хто ще недавно мав чітку відповідь на це запитання.
Василь Щурат в одному з номерів газети «Руслан» за 1898 р. згадував, зокрема, оповідання «Valse mélancolique» як твір, що не відбивав українського життя. Йому здалося, що воно більше схоже на твір «заграничної авторки», котра пише про те, чого не існує. Лев Турбацький відреаґував на цю критику статтею в газеті «Буковина» (1898). У полеміці навколо оповідання зав’язувалася ширша розмова про те, які теми властиві і які не властиві для української літератури, чи тільки народне життя, а чи й життя інтеліґенції має бути її об’єктом. Турбацький вважає трьох героїнь Кобилянської «витворами культури чисто європейської»[107], причому ця європейськість здавалася йому щодо української літератури й життя цілком неадекватною.
Реакція Ольги Кобилянської була подвійною. З ранньої юності вона хотіла бути саме українською письменницею, однак не такою, як інші. Тому вона, з одного боку, раділа з такого роду закидів у «заграничності» та неукраїнськості й писала до Осипа Маковея: «…Борони мене Боже бути галицько-руською авторкою»[108], — а з іншого — сумувала, що навіть її захисник Турбацький у своїй полемічній відповіді так само вважав, що «моя руськість в моїх писаннях цілком німецька»[109].
Інтерес становить критична рецензія на «Царівну» майбутнього видатного історика й політика, але другорядного прозаїка-народника Михайла Грушевського. Вона вже з першого речення свідчить про його упередження до самої форми — жінка пише про жінку у формі щоденника: «Оповідання в формі дівочого дневника на звиш 400 сторінок — брр! думав я собі, споглядаючи на сю книжку…»[110]. І хоча далі він ніби переконався в протилежному, все ж твору він очевидно не зрозумів. Рецензент не відчув ні сучасності теми, ні художньої манери авторки. Повість видалася Грушевському модернізацією старої, вічної історії про попелюшку, в якій бракувало локального колориту: «…історія може бути перенесена без великих перемін в яку-небудь країну…»[111]. Крім того, він закидав Кобилянській гіпертрофований психологізм: сюжет був психологічним, а «все інше» (опис життя, середовища, що тільки й мало для нього значення) ролі для Кобилянської не відігравало.
Письменниця слушно вирішила, що Грушевський не зрозумів її повісті, написавши «щось старосвітське»[112]. «Чи той панок (Грушевський. — С. П.) не читає що іншого, окрім творів малоруської літератури…?» — писала вона в листі до Маковея. І далі так само: «Се є повість чуття, сама фабула є річ побічна, а він не бачить нічого, окрім фабули»[113]. «Наталка є новітній тип, впроважений в салон руської літератури, де її жіноцтво сидить в народних строях, з старосвітськими ідеями і зітхає до місяченька. Наталка ж думає вже над собою і другими, так і видить, що праця надає чоловікові смисл в житті. Праця умислова»[114]. Всього цього рецензент не помітив, підійшовши до повісті з традиційно-народницьких, патріархальних позицій.
Власне, окрім Лесі Українки, лише Осип Маковей підтримує і нібито розуміє Кобилянську. Але його позитивна рецензія 1898 р. майже дослівно повторює пасажі з її листів до нього, де вона сама пояснює свої твори. Це й не дивно, саме тоді між ними розвивається роман, свідченням якого залишилося велике листування.
Через кілька літ (1902 р.) стаття Сергія Єфремова в «Киевской старине» підсумувала народницьку критику Кобилянської та якоюсь мірою завершила коротку, але змістовну епоху українського fin de siècle з його сумнівами, напівсвідомими, а часто свідомими, однак обережними спробами змінити панівний дискурс культури, його боротьбою й драмами. Цей хрестоматійний текст позитивістичного народництва, хоч і викликав неґативну реакцію навіть самого Франка, засвідчив формальну перемогу традиціоналізму над першою модерністською спробою.
Стаття Єфремова позначена аґресивним неприйняттям літературної постаті Кобилянської. Її заголовок — «Б поисках новой красоты», спрямування — проти «символізму і декадентства». Критик пов’язує появу цих напрямів в українській літературі передовсім із хворобливими й отруйними західними впливами, ненависними йому не менше, ніж Франкові. Він не приймає нічого з сучасної французької літератури, з якою ці впливи асоціювалися в першу чергу: ні натуралізму Золя, ні символізму Маларме, загалом говорить про сучасних французьких авторів з убивчою іронією.
Окресливши генезу хворобливого явища, Єфремов переходить до літературних творів, серед яких ключове місце належить творам Ольги Кобилянської. (Загалом з чотирьох авторів, яких він критикує, три жінки — Кобилянська, Кобринська та Гриневичева, один чоловік — Хоткевич).
Стаття Єфремова мала підбити підсумки тогочасного літературного
