Теорія літератури - Соломія Павличко
Невідступне бажання святкувати ювілейні дати і моделі цих святкувань засвідчують, що переосмислення і деконструкція культурної спадщини і зміна форм культурного життя відбуваються повільно або зовсім не відбуваються. Література, яка впродовж двохсот років виконувала місію політичної модернізації, сьогодні найменш модерна, найменш реконструйована галузь української культури. Вона практично не здатна до самокритики і самоіронії, не кажучи про деконструкцію минулого. Якщо в ній і відбуваються діалоги й полеміки, то вони неодмінно мають вкрай вульґарний стиль.
Незмінність, консервація часто визначаються як гасло. Це особливо красномовно засвідчило ще одне святкування, яке відбулося в 1998 р., а саме — 160 років з дня народження Івана Нечуя-Левицького. Того самого, чиї писання шокували Лесю Українку, а теоретизування викликали скепис в Івана Франка. Тим часом минулого року в ґлорифікації Нечуя-Левицького зійшлися такі, на перший погляд, далекі постаті, як Борис Олійник та В’ячеслав Медвідь. Медвідь вважає творчість Нечуя-Левицького золотою спадщиною, зразком, з яким варто змагатися; тим часом до авторів, які не варті змагання, він зараховує Підмогильного, Хвильового і Винниченка[1068]. Олійник говорить щось подібне: «Змінюються часи — Нечуй залишається»[1069]. Цікаво, що це — цитата з Олеся Гончара, в якій далі говориться: «Саме ж таким людям, як він, людям моральної чистоти, вірності, здатності до подвижницької гуманістичної праці, ми завдячуємо тим, що ні на яких найчорніших вітрах світильники нашої культури не погасли». Ці слова Гончара можна легко застосувати до кожного класика, з ним включно. Над сакралізацією останнього працює ціла армія української інтеліґенції з метою леґітимізації власної лояльності в радянські часи. Принцип такий: якщо Гончар був півжиття членом ЦК, лауреатом Сталінських і Державних премій СРСР і може сьогодні претендувати на роль зразка моральної чистоти, то чому не можуть усі ті, що писали про нього або навіть жили в одну з ним епоху?
Дискурс Бориса Олійника за мотивами Нечуя-Левицького стосується кількох важливих моментів, під яким підписалися б його супротивники з протилежного політичного табору:
1) він засуджує критику минулого, яка поширилася останнім часом. «Так, гейби наше суверенне сьогодення почалося з нуля»;
2) він визначає авторів такої критики: «доморощені мазохісти» зазіхають на українську словесність;
3) він захищає «чисту» мову Нечуя-Левицького як зразок, «справжнє диво», як «свято, яке завжди з тобою». В ідеалі ця мова має законсервуватися на Нечуї-Левицькому чи хоча б на Гончареві, тобто хочеться її бачити цілком порожньою, закритою до сьогоднішнього дня з його політичними і лінґвістичними пристрастями.
(При цьому Олійник лицемірно дивується, що не всі народні депутати проголосували за обов’язкове вивчення української мови в школах, і висловлює думку, що справа «не в лівих чи правих…», а в поганому знанні мови.)
Олійник — комуніст, постать мало не ненависна в лавах патріотичної інтеліґенції, однак його похвали класикам на зразок Нечуя-Левицького, його нелюбов до «нігілістів», котрі критично реінтерпретують цих класиків, його похвали на адресу «чистої» (не такої, як у якогось Андруховича) української мови поділяє велика кількість його політичних опонентів різного віку.
Всіх українських письменників сто років тому об’єднувало існування спільного ворога. Тому непримиренні опоненти Єфремов і Хоткевич могли зустрітися на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві, а Хоткевич міг опинитися на одному фото з Самійленком.
Сьогодні з’явилося відчуття (скоріше за все, ілюзорне), що старого спільного ворога більше немає. Але для виправдання власних невдач, проблем і комплексів ворог дуже потрібний.
Пошук ворогів перемістився всередину системи. Першим ворогом визначена та інституція, яка раніше здавалася вирішенням усіх проблем, а саме — Українська держава. Держава, котра не виправдала надій, не нагодувала і не надрукувала всіх письменників, стала найбільшим розчаруванням. Це розчарування артикульовано в останні роки тисячі разів різними людьми. І не лише офіційними функціонерами чи особами старшого віку. Вже згадуваний Медвідь, псевдомодерніст і псевдоліберал, декларує свою аполітичність і водночас потребу України в інквізиції і людях у військовій формі, досить ясно визначає свої стосунки з державою: «…відбувається метафізичний спротив державі, яка могла б хоч трохи поважати письменника»[1070]. Хоч думка висловлена плутано, її сенс із контексту такий: я дев’ять років не видавав книг державним коштом, звідси «метафізичний спротив». Держава не виправдала сподівання, вона не виявилася такою, як хотілося, вона не утримує письменників, і ламентації й прокляття здіймаються до неба останні декілька років.
Другий, як не дивно, ворог Медвідя і багатьох інших українських «діячів культури» — жінки, передовсім феміністки, які не народжують дітей, не є сексуально вдоволеними, нарешті, не так, як треба, тлумачать українську класику і потенційно можуть добратися до сучасників, з Медвідем включно. Ненависть до жінок і феміністок (а кожна жінка потенційна феміністка), висловлена в крайньо брутальних формах, є чи не головним культурним дискурсом сучасної української культури. Якщо 100 років тому Кобринська могла на святкуванні сторіччя літератури говорити про жіноче питання, а українські чоловіки-письменники, соціалісти за політичними поглядами, заохочували таку постановку проблеми, то сьогодні чоловіки-письменники брутально висловлюють своє неприйняття фемінізму, а іншими словами — свій клінічний страх втратити авторитет, який, як їм здається, вони ще мають.
Ще один ворог — іноземні українці, які відірвалися від «рідної культури», і разом з ними весь ситий та нерозумний Захід. Шевченківська тема «в своїй хаті своя правда» є однією з улюблених у колах «проґресивних» українських письменників. Однак уперше вона так сміливо артикульована «ґуру» багатьох «постмодерністів» та їхніх адораторів Валерієм Шевчуком. Закордонні українці, пише Шевчук, «вбиті ситими суспільствами і для складних, гарячих і справжніх умов життя в Україні вже непридатні. І це в той час, коли Україна потребує роботящих рук, і грошей, і завзяття, і горіння, і фанатизму, і патріотизму…»[1071]. Але не лише українську діаспору «з’їло», за словами Шевчука, сите суспільство; на його думку, культура взагалі несумісна з ситим суспільством, і, як приклад, він наводить погані американські фільми. Котляревський як «батько», як такий письменник, що асоціюється з апологією «свого», «рідного», мав би схвалити таку постановку питання.
Святкування ювілею Котляревського/української літератури і дискурси кінця нашого століття засвідчили, що величезна кількість українських письменників і критиків непомітно для себе досі живуть у російській системі культурних координат і
