Декамерон - Джованні Боккаччо
Сеє сказавши, вона розпустила всіх до часу вечері.
Товариство похвалило розважну королеву за таку її постанову; всі повставали й почали забавлятись, хто чим хотів: дами вили віночки й пустували, кавалери завели ігри й співи; так ішлося до самої вечері. Як настав той час, вони попоїли всмак біля прегарного водограю, а повечерявши, завели своїм звичаєм співи й танці. Багато хто співав своїх пісень, яких хто хотів, але, щоб не одхилятись од заведеного порядку, королева веліла Панфілові заспівати своєї. Той залюбки почав такої:
Таке велике благо
Ти дав мені, Амуре милостивий,
Що я горю в твоїм огні, щасливий.
По вінця серце радістю палите,
Розкошами п'янкими і захватом любовним…
Мій вид ясний не може не явити
Усьому світу зримо,
Що в сяєві чудовнім,
В блаженстві невимовнім
В високу вись летять мої пориви
До гордої божественної діви.
Та не скажу ніякими словами
І пензлем не змалюю,
Яке моє кохання,
Не назову ім'я тієї дами,
Що палко так люблю я,
Бо наше раювання
Змінилось би в страждання.
Хай таємниці благосні покриви
Амур над нами розпростре зичливий.
Хто міг би думать, що в мої обійми
Схоплю я ту розкішну,
Ту недосяжну мрію?
Як я скажу ― хто віри мені дійме,
Що я ту вроду пишну
Вже цілувати смію?
Я радості не крию,
Щасливий я, блаженний я правдиво,
Одно втаю ― хто учинив те диво.
Панфілова канцона скінчилась; хоч усі йому потиху підспівували, кожне намагалось затямити її слова і розгадати, про що се він співав і яку таємницю хоче од усіх утаїти. Всякий думав про се по-різному, та ніхто, здається, так і не додумався гаразд, у чому тут сила. Побачивши королева, що канцона доспівана і всім пора вже й спочити, веліла всьому товариству йти спати.
Кінець восьмому дню
ДЕНЬ ДЕВ'ЯТИЙ
Інтродукція
Зачинається дев'ятий день, у який під проводом Емілії кожне розповідає по своїй уподобі, що кому любля
Уже світанок, прогнавши сяєвом своїм сутемряву ночі, перемінив синяву восьмого неба на ніжний блакит{290} і квіти на лугах почали підіймати свої голівоньки, коли Емілія встала й скликала подруг своїх, а також кавалерів. Як усі зійшлися, рушили тихою ходою слідом за королевою до гаю, що лежав недалеко од палацу; увійшовши в нього, побачили там сарн, оленів та інших звірят, що, безпечні од мисливців з причини пошесті, безбоязно підпускали їх до себе, немовби приручені; коли ж їх, ніби жартуючи, хтось хотів упіймати, вони бігали й стрибали, що любо було дивитись.
Коли сонце підбилось угору, їм здалося, що пора вже вертатись. Усі позаквітчувались дубовим листям, понаривали трав запахущих та квіток: хто б їх зустрів по дорозі, сказав би, що смерть їх не візьме, а як, може, і скосить, то веселими. Ідучи отак нога за ногою, вони співали, жартували і розмовляли між собою, аж поки не дійшли до палацу, де все вже було як слід прибрано веселою й бадьорою челяддю. Одпочивши якусь часинку, товариство перед тим, як сісти до столу, заспівало ще шість жартівливих пісеньок; тоді дамам і кавалерам принесено води ― руки помити, і каштелян з королевиного наказу посадовив усіх за стіл; тут зразу вродилися смачні їства, і всі в охоту попоїли. Як повставали з-за столу, ще трохи поспівали й потанцювали, а потім королева одпустила спати, хто хотів. Та коли настала година збору, всі зійшлися на розмову, як і завжди. Поглянувши на Філомену, королева сказала, що сьогодні їй починати: та осміхнулась і зняла річ такими словами.
Оповідка перша
До мадонни Франчески залицяються Рінуччо й Алессандро, обидва їй немилі; одному вона каже лягти за мерця в гробовець, другому добути звідти того нібито мерця; жодному з них не щастить довести діло до кінця, і пані спекується таким чином обох нелюбих зальотників
Дуже мені приємно, мадонно, що я зможу пробігти перші гони по чистому й широкому полю, куди ваша ясновельможність зволила нас вивести; якщо я зроблю се добре, то не сумніваюсь, що мої наступники ще краще того докажуть. Тут не раз уже говорено, любії мої подруги, про могутню й нездоланну силу любові, але про неї сказано ще далеко не все, хоч би ми цілий рік про неї тільки й говорили; вона не лише ввергає закоханих у різні смертельні небезпеки, але іноді й живих заганяє в домівки мертвих. До тих історій, які вже були тут розказані, я хочу додати ще одну; з неї ви дізнаєтесь не тільки про велику силу кохання, а й про те, як одна мудра жінка зуміла спекатися двох зальотників, які були їй не до мислі.
Так от, у місті Пістойї жила колись красуня вдова, у яку закохались випадком два наші земляки флорентинці, що жили там у вигнанні; одного звали Рінуччо Палерміні{291}, а другого Алессандро К'ярмонтезі{292}. Обидва вони намагалися всіляко запобігти її ласки, хоч один не знав нічого про любов другого. І Рінуччо, й Алессандро настійливо залицялись до сієї благородної дами (імення її було Франческа де Ладзарі{293}), писали їй листи і присилали посланців; вона ж якось необачно вислухала була їхні прохання, не зумівши дати їм своєчасної відправи, тож, щоб мати нарешті спокій од упертих залицяльників, надумала попросити од кожного з них певної послуги, якої, так вона гадала, вони не зможуть виконати, що дасть їй пристойний привід припинити з ними всякі стосунки. А надумала вона ось що. Якраз того дня помер у Пістойї один чоловік дуже лихої слави, хоч і значного роду, а ще до того такий із себе стидкий, бридкий та поганий, що, хто його не знав, той одного виду страшився; поховали його в гробівці при церкві братів-міноритів{294}. З сього-то похорону й вирішила скористатись мадонна Франческа; покликавши служницю, вона сказала їй:
― Ти знаєш, як набридають мені своїми зальотами щодня-щогодини ті два флорентинські кавалери ― Рінуччо та Алессандро; вони мені
