Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Я - вві сні. Я ще не вірю, що живу та бачу світ».

До Асмат я змовив: «Слова не складу я більш уміло,-

Перекажеш їй: ти сходиш наді мною, як світило,

Що розвіяло мій безум і мерця знов оживило.

Що звелиш - зроблю. Інакше називай брехливим сміло.

Відповіла: «Діва радить отаку нам поведінку:

Щоб підозри ані в кого не збудити й на хвилинку,

Маєш з нею зустрічатись, вдаючи, що ти, як жінку,

Полюбив мене. Не вдайся ж до незваженого вчинку!»

Я затямив цю пораду, це веління мудре й вчасне

Діви тої, що уз неї, застидавшись, сонце гасне,-

Поруч неї видається тьмою ночі світло ясне.

Вперше я почув од діви слово ніжне та прекрасне.

Дати чашу самоцвітів в дар Асмат таїв я гадку.

«Ні,- вона сказала,- маю я добра цього вдостатку».

Узяла найменший перстень, злотом саджену печатку:

«Безліч є скарбів у мене, та ось це візьму на згадку».

Діва йде. В моєму серці не стримлять списи прокляті,

Світло ллється у в'язницю, жар схолонув на багатті.

Вийшов я і між вояцтва появився знов на святі;

Залунала радість. Друзям я роздав дари багаті.

Надіслав я до хатавів з посланцем свого листа:

«Дужий дух царя індійців воля зміцнює свята,-

Ситить він в підданцях голод, тішить вірні він міста,

Хто ж не хоче покоритись - жде на тих безжальна мста.

Царю й брате! Не завдайте нам досади і образ:

Приїздіть сюди негайно, як вам каже цей наказ.

Ви не прийдете - прибудем ми, не криючись, до вас,-

Ліпше ж вам не скуштувати крові власної в той час!»

Я послав гінця. На серці до останку зникнув гніт,-

Веселився бучно в залі, а зі мною - весь нарід.

Все, чого хотів і прагнув, дав тоді минучий світ,

Нині ж - розуму позбавив так, що й звірам я огид.

Я втекти хотів з бенкету, але згодом запал втих,

І сидів я коло столу між однолітків своїх,

Але пристрасть так палила, що позбавився я втіх,

Кляв свою мінливу долю, знову сум мене обліг.

Згодом, від царя вернувшись, я ввійшов до спочивальні;

Сівши там, про неї думав, риси згадував кристальні

І, листа надії мавши, проганяв думки печальні.

Тут слуга ввійшов до мене, справи маючи нагальні.

Від Асмат прибув прислужник, щоб послання передати,-

Там писалось, що я мушу йти до неї у палати.

Радість млу мою осяла, всі розпались пута й грати,-

Я пішов, раба узявши, та чи міг з ним розмовляти?

В сад ввіходжу, де стобарвно грають квіти та озерця.

Сміючись, Асмат виходить, розчиняє саду дверця,

Мовить: «Вийняла хоробро я колючку з твого серця,-

Глянь піди, як розцвітає брость трояндова тепер ця!»

Розсуває діва тихо пишний килим між колон.

Весь в рубінах з Бадахшану, там стоїть чудовий трон,

Де вона сидить, вгорнувшись в ніжно витканий віссон.

Очі, наче чорні плеса, сяють з-під тонких запон.

Я стояв. Вона мовчала; сяяв зір з-під чорних брів.

До Асмат щось проказала,- я не чув розмови дів,

Та почув Асматин шепіт: «Йди! Немає в неї слів!»

Це сказала, і відразу я увесь запломенів.

Відійшов за двері зали,- йшла Асмат за мною теж.

Я сказав: «О доле, нащо ти надію подаєш,

Нащо зцілюєш, як знову бачу тільки зло твоє ж!

Серце мукою розстання вже сплюндроване без меж».

Лиш Асмат мене втішала ніжним словом, чулим зором,

Говорила: «Хай ця зустріч не стає тобі докором,

Двері радості розкрий же, не вгортайся знову горем!

Діва стримана і горда - їй до тебе змовить сором».

Я сказав: «Мене зцілити можеш ти, о сестро й нене!

Можеш частими звістками втішить полум'я шалене,

Бо послання безнастанні згоять серце тороплене.

Що від неї ще почуєш - не ховай того від мене».

Сів я верхи, і поїхав, і заплакав крадькома;

Увійшов до спочивальні - сил нема і сну нема.

Рис кристали та рубіни синя синизна пройма.

Став бридкий мені світанок, полюбилась ночі тьма.

Посланці із Хатаеті повернулись накінець -

Слово горде і Зухвале нам приніс од них гонець:

«Ми самі - не боягузи, не хистка в нас міць фортець.

Вашого царя не знаєм. Що його нам рішенець?»

«Я - Рамаз, я - цар, складаю Таріелу це послання:

Прочитавши, що ти пишеш, я відчув лиш дивування,-

Ти мені, царю народів, смієш слати вимагання!

Щоб така до нас цидула була писана остання!»

Я відразу воєводам наказав війська збирать,-