Декамерон - Джованні Боккаччо
― Сину мій, се гріхи природні і не вельми тяжкі, ― не слід без потреби отягчати сумління. Хоч би яка свята була людина, з кожним може статися, що виголодженому здається смачною їжа, а втомленому вода.
― Ох, ― сказав сер Чаппеллетто, ― не втішайте мене, панотченьку, самі ж ви здорові знаєте, що, служачи Богові, все треба робити в душевній чистоті, без усякої скверни; хто чинить інакше, той грішить.
Ізрадівши, чернець і каже:
― Любо мені, що такі в тебе мислі; я дуже вподобав твою чисту й чесну совість. То скажи ж мені, може, ти грішив загребущістю, жадаючи собі більше, ніж треба, чи забираючи те, що тобі не належало?
На те сер Чаппеллетто одрік:
― Панотче, ви не дивіться, що я живу в домі сих лихварів; я з ними не накладаю, навпаки, для того сюди й приїхав, щоб усовістити їх, уговорити, одрадити од сього богопротивного ремесла, і, може б, воно мені повелося, якби Господь був не навідав мене. Щоб ви знали, батько лишив мені багатий спадок; як помер він, більшу половину добра роздав я Христа ради, а потім, щоб було з чого і самому жити і жебраків-нищунів запомагати, почав я потроху крамарювати і що, було, зароблю, то ділю прибуток піл-напіл: половину собі беру про свою потребу, а половину старцям Божим наділяю; тим-то Сотворитель небесний щедрив мені в ділах моїх.
― То добре, ― сказав чернець, ― а може, ти часто гнівився?
― Ой, часто, ― зітхнув сер Чаппеллетто, ― мушу вам признатись по щирості, дуже часто. Як же тут удержатися, коли бачиш день у день, як люди творять беззаконство, не слухають заповідей Божих, не бояться Страшного суду? Часом мені бувало так, що й жити не хочеться, волів би вмерти, ніж дивитися, як та молодь за суєтою вганяє, клянеться і клятву ламає, шинків не минає, в церкві не буває, Божими путями не ходить, а тільки про світове дбає.
― Сину мій, ― рече йому чернець, ― се праведний гнів, за се я не можу накинути на тебе покути. А може, гнів призвів тебе коли до душогубства, чи до зневаги над ким, чи ще якої кривди?
― Боронь боже, ― сказав сер Чаппеллетто, ― ви ж, панотченьку, ніби святий чоловік, а таке говорите! Та якби в мене була коли хоч отакусінька думка учинити те, про що ви отсе казали, то невже, по-вашому, Господь держав би мене досі на сьому світі? Так же роблять тільки лиходії та душогубці, а я, було, як побачу коли такого, то скажу, було: «Іди, нехай тебе Господь напутить!»
Тоді чернець промовив:
― А скажи мені, синку, Боже тебе благослови, чи не траплялося тобі свідчити проти кого криво, чи злорічити на кого, чи брати що чуже без господаревої волі?
― Так, панотче, ― одповів сер Чаппеллетто, ― лихомовив я на ближнього; був у мене такий сусіда, що даремнісінько, було, б'є повсякчас свою жінку, і я один раз сказав жінчиним родичам лихе на нього ― так жалко мені стало тієї безталанночки, що він її, було, як нап'ється, то й голомшить напропаще.
Тоді чернець спитав:
― Ну добре, ти сказав мені, що купцював; чи не обдурював же ти людей, як то роблять торжники?
― Гай-гай, ― сказав сер Чаппеллетто, ― що було, то було, тільки я не знав, кого я обдурив. Хтось приніс був гроші за сукно, що я йому продав, а я їх поклав у скриньку, не перелічивши; коли се через місяць дивлюся, аж там на чотири шеляжки більше, ніж слід; мабуть, із рік беріг я ті монетки, щоб вернути, та так того чоловіка й не побачив, от і оддав ті гроші Христа ради.
― То дрібниця, ― сказав чернець, ― і добре, що ти з ними так ізробив.
І ще розпитував святий муж про різні речі, а той йому одповідав так само. Чернець хотів уже давати розгрішення, коли се сповідальник сказав:
― Панотче, за мною є ще один гріх, про який я вам не казав.
Чернець спитав, що ж то за гріх, і той сказав:
― Пригадую, що якось у суботу, вже по дев'ятій годині, я велів пахолкові своєму вимести в хаті і тим не пошанував, як слід, святої неділеньки.
― Ну, синку, ― сказав чернець, ― то гріх невеликий.
― Та як же невеликий? ― сказав сер Чаппеллетто. ― Неділю треба он як шанувати, бо в сей же день воскрес із мертвих Господь наш.
Тоді чернець спитав:
― Може, ти ще щось таке зробив?
― Так, панотче, ― одказав сер Чаппеллетто, ― одного дня я якось ненарошне плюнув у храмі Божому.
Усміхнувся тоді чернець та й каже:
― Сину мій, про се не журися; нащо вже ми, монахи, і то плюємо цілий день у церкві.
А сер Чаппеллетто йому:
― Се ви робите великі мерзощі, нічого-бо не треба так тримати в чистоті, як храм святий, де жертви Богові возносяться.
Одне слово, наговорив він йому багато всяких отаких речей, а насамкінець розохкався і розплакався ― се він міг дуже добре вдати, коли хотів. Святий чернець спитався:
― Сину мій, що тобі?
Сер Чаппеллетто одказав:
― Ой леле, панотче, зостався в мене ще один гріх, ніколи я з нього не каявся, бо стидаюся одкрити його; а що про нього згадаю, то й плачу, як ви отсе бачите, і все думаю, що не буде мені милосердя Божого за сюю провину.
Рече тоді святий отець:
― Що-бо се ти глаголеш, сину мій? Якби усі прогрішення, що вчинили люди з нащаду світу і вчинять іще до Судного дня, та зобралися в одному чоловікові, і той чоловік так би каявся та крушився, як отсе ти, то Господь по своїй безконечній благості і милості, почувши сповідь його, простив би йому великодушно; тож не бійся, кажи.
Та сер Чаппеллетто промовив плачучи:
― Горе мені, отче, прогріх мій такий великий, що аж не віриться, щоб Бог мені простив; хіба вашими молитвами те вдіється.
А чернець йому:
― Кажи, не бійся, а я вже прирікаю молитися Богові за тебе.
Сер Чаппеллетто все плакав мовчки, а чернець його вговоряв. Довго нудив отак
