Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.

Як відмічає Корнфорд, окрім створення простору для множини «ідей» (op. cit., 102), в «Софісті» самі «ідеї» подаються в протилежність до попередньої Платонової позиції (248 а та наст.) як; (а) активні причини, що здатні взаємодіяти, наприклад, з душею; (б) незмінні, попри це; хоча тепер є «ідея» руху, в якій беруть участь усі рухливі речі і яка сама не перебуває у спокої; (в) здатні змішуватися одна з одною. В «Софісті» також вводиться поняття «Небуття», що в «Тімеї» ототожнюється з простором (див. F. М, Cornford. Plato's Theory of Knowledge, 1935, note to 247) і отже, може змішуватися з «ідеями» (див. також «Філолай», фр. 2, 3, 5 за Д5), створюючи плинний світ, що посідає характерне проміжне положення між буттям «ідей» та небуттям простору чи матерії.

(10) Зрештою, я хочу захистити моє твердження, що «ідеї» перебувають не лише поза простором, а й поза часом, хоча на початку часу вони контактували зі світом. Це, на мою думку, полегшує розуміння того, як вони діють, не перебуваючи в русі; адже всякий рух чи плин відбувається в просторі та часі. Я вважаю, що Платон припускав, наче час має початок. Гадаю, про це свідчить безпосередня інтерпретація фрагмента 721 с «Законів»: «рід людський народився разом із часом», зваживши на численні вказівки на те, що Платон вважав людину одним із найперших створінь. (У цьому пункті я трохи не погоджуюсь із думкою Ф. Корнфорда. Див. F. М. Cornford. Plato's Cosmology, 1937 p. 145, p. 26 та наст.)

(11) Отже, неплинні «ідеї» виникли раніше і є кращими за свої змінні копії, що зазнають розпаду. (Див. також прим. 3 до розділу 4.)

3.16. Див, прим. 4 до цього розділу.

3.17. (1) Роль богів у «Тімеї» подібна до тієї, що описано в тексті. Точнісінько так, як «ідеї» штампують речі, так і боги формують тіла людей. Лише людську душу створює сам Деміург, який також створив світ та богів. (Інший натяк на те, що боги — це патріархи, є в «Законах», 713 c-d.) Люди, слабкі, деградовані діти богів, підвладні ще дальшому виродженню. Див. прим. 6 (7) до цього розділу, а також 37-41 до розділу 5.

(2) У цікавому фрагменті із «Законів» (681; див. також прим. 32 (1, а) до розділу 4) ми знаходимо ще одне посилання на паралелізм між відношенням ідея — «речі» та відношенням батько — діти. У цьому фрагменті походження законів пояснюється впливом традиції, а точніше, передачею жорсткого порядку від батьків дітям. Платон каже: «І вони (батьки) були б певними, що засвоєні ними погляди відкарбуються в їхніх дітях та дітях їхніх дітей».

3.18. Див. прим. 49, надто (3), до розділу 8.

3.19. Див. «Тімей», 31 а. Термін, який я довільно переклав: «вища річ, яка є їхнім прототипом», часто вживався Арістотелем за значенням «універсальний» чи «загальний термін», що означав у нього «річ, яка є загальною», «переважною» чи «осяжною», і мені здається, що спершу цей термін означав «охоплення» чи «покриття» в тому розумінні, в якому матриця охоплює чи покриває те, що вона формує.

3.20. Див. «Держава», 597 с. Див. також 596 а (й Адамову другу примітку до 596 а 5): «Ми звичайно, якщо ти пам'ятаєш, встановлюємо одну «форму» чи «ідею» для кожної групи з багатьох окремих речей, які всі позначаються одним ім'ям».

3.21. Про це в Платона мовиться безліч разів. Я згадаю лише «Федона» (наприклад, 79 а), «Державу», 544 а. «Теетета» (152 (1-е, 179 d-e), «Тімея» (28 Ь-с, 29 c-d, 51 d на наст.). Арістотель згадує про це а «Метафізиці», 987 а 32, 999 а 25-999 b 10, 1010 а 6-15, 1078 b 15. Див, також прим. 23 та 25 до цього розділу.

3.22. Парменід учив, у викладі Дж. Бернета (J. Burnet. Early Greek Philosophy 2 (E. G. P.) p. 208), що «те, що є... обмеженим, сферичним, нерухомим, тілесним», тобто що світ є абсолютною кулею, цілим, не поціленим на частини, і «поза нею нічого немає». Я цитую Бернета тому, що (а) його опис блискучий і (б) цей опис абсолютно руйнує його власну інтерпретацію (Е. G. P., p. 208-11) того, шо Парменід називав «судженням смертних» (або «шляхом обманливого судження»). Бернет відмітає усі інтерпретації Арістотеля, Теофраста, Сімплікія, Гомперца та Маєра як «анахронізми» або «очевидні анахронізми» тощо. Інтерпретація, що її відкинув Бернет, практично не відрізняється від запропонованої мною в тексті, а саме, що Парменід вірив у світ реальності, який існує за світом видимості. Такий дуалізм, що дозволив Парменідовому опису світу видимості претендувати принаймні на якусь правдоподібність, заперечується Бернетом як безнадійно анахроністичний. Втім, я припускаю, що якщо Парменід вірив лише у свій нерухомий світ і зовсім не вірив у мінливий світ, то його слід визнати по-справжньому божевільним (на що натякає Емпедокл). Проте на ділі вказівки на подібний дуалізм є вже у Ксенофана (див. фр. 23-26, які слід співставити з фр. 34, а надто зі словами: «Усі можуть мати химерні судження»), тож навряд чи може йти мова про анахронізм. Як вказувалося у прим. 15 (6-7), я дотримуюсь Корнфордової інтерпретації Парменіда (див. також прим. 41 до розділу 10).

3.23. Див. Арістотель. «Метафізика», 1078 b 23, наступна цитата там же, 1078 b 19.

3.24. Це важливе порівняння зробив Дж. Філд (G. С. Field. Plato and His Contemporaries, p. 211).

3.25. Попередню цитату взято з Арістотелевої «Метафізики», 1078 b 15; наступну: op. cit., 987 b 7.

3.26. В Арістотелевому аналізі (Арістотель. «Метафізика», 987 а 30-b 18) аргументів на користь теорії «ідей» (див. також прим. 56 (6) до розділу 10) можна виділити такі кроки: (а) Гераклітова плинність, (б) неможливість справжнього знання про плинні речі, (в) вплив Сократових етичних сутностей, (г) «ідеї» як об'єкти справжнього знання, (д) вплив піфагорейців, (е) «математичні поняття» («mathemalicals») як проміжні об'єкти. (У тексті не згадані пункти (д) та (е), але натомість йшлося ще про один пункт (є) — про вплив Парменіда.)

Мабуть, варто показати, як ці кроки можна розпізнати в працях самого Платона, де він викладає свою теорію, а надто у «Федоні», «Державі», «Теететі», «Софісті» та «Тімеї».

(1) У «Федоні» можна знайти всі перелічені