Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм - Єва Томпсон
Завоювання Росією сусідніх країн було нерозривно пов’язане з жорстокими діями як щодо завойованих, так і завойовників. Ці жорстокості закарбувались в імперській суспільній і політичній пам’яті, а також у російській географічній таксономії. Достатньо згадати, що впродовж століть слово «Сибір» асоціювалось із місцями примусової праці. До того ж російський ненаситний територіальний апетит призвів до надлишків землі в Російській імперії, Радянському Союзі та в пострадянській Росії. Михайло Шолохов у «Піднятій цілині» (1931) відобразив ідеологічні проблеми, пов’язані із надлишком землі, за умов Радянської влади. У царській імперії розміри зайвих територій робили асиміляцію і дотримання норм закону практично неможливими. Усвідомлення цієї надмірності території поступово посилювалося в російській літературі й давало теми для літературних сюжетів та інтерпретацій географії (так, Достоєвський трактував Сибір як місце кари, духовного очищення і сприятливих можливостей). Очевидно, саме величезні території були чинником формування тієї частини носіїв російської ідентичності, які бачать Россию надто великою і різноманітною, щоб нею можна було управляти в раціональний спосіб. Россия, таким чином, стає містичною сутністю, якій призначено долею залишатись единой и неделимой (єдиною і неподільною). З іншого боку, величезна територія России розглядалась як причина неспроможності імперії забезпечити для своїх громадян життєвий рівень, подібний до того, що його мають громадяни європейських імперій. Протягом тривалого періоду російської історії на території від передмість Москви до Владивостока переважали прикордонні умови.
При стандартному прочитанні великої кількості творів російської літератури ці питання усвідомлюються лише дуже незначною мірою. Життєвий досвід персонажів у цій літературі розглядається з погляду загальнолюдського досвіду, з ретельним приховуванням елементів імперіалізму. Розглядаючи російські літературні тексти як, по суті, незалежні від військової ситуації в Росії, російські та західні оглядачі упіймались на здатність цих текстів уникати уважного погляду критика, який зміг би висвітлити послуги, які вони надавали імперії. Російська література дуже успішно вела, пропагувала і управляла дискурсом про себе у такий спосіб, щоб уникнути прискіпливого вивчення, якому постколоніальні критики піддавали британську, французьку та інші західні літератури. Я називаю такі прочитання кафкіанськими, тому що вони іґнорують зв’язок між російською літературою та Російською імперією і натомість поселяють персонажів у ніби нічийній землі, подібній до тієї, де живуть герої Кафки. На перший погляд, чисто російське середовище, в якому відбувається дія великих російських романів, робить їх дуже відмінними від безбарвних та безіменних місць дії в романах Кафки. Однак спільними з творами Кафки в них є та екзистенціальна невинність та безпорадність, що притягає головну увагу інтерпретаторів радше до фатуму, ніж до відносин між владою і її непокірливими підданими. Хотілося б дочекатися дискурсу щодо структуризації російськими письменниками своєї згоди з російським імперіалізмом чи протесту проти нього; присвоєння ними у своїх творах земель імперії та приписування ними Іншим характеристик, які відповідають становищу Інших у наявному порядку речей. На відміну від «Атласу» Чу, російські історики, чиї книжки сформували американський погляд на Росію, зосереджували свій наратив не на проблемах завоювань і агресії, а на ціні, що її звичайні росіяни заплатили за ці завоювання. Декотрі з цих істориків були виразниками думки, що Росія безпрецедентно постраждала від іноземних вторгнень і що ці вторгнення були постійним нещастям у російській історії. Міф про вторгнення формував російський погляд на життя і російську політичну поведінку, і це також було перенесено в західні інтерпретації 36. Образ жертовності став настільки сильно асоціюватися зі сприйняттям Росії в англомовному світі, що його розвінчання здається майже неможливим. Цей образ увічнюється за допомогою книжок і висловлювань, розпорошених у різноманітних дисциплінах і сферах. Тоді як збільшення російської території сприймається як щось очевидне, майже як таке, що обов’язково мало статись, зворотний процес трактується як катастрофа величезного масштабу.
На відміну від образів руйнації і кривди, «Атлас» показує, що центральні землі Росії — тульська та рязанська, костромська й вологодська — не зазнавали нападу з часів раннього Середньовіччя. Навпаки, самі росіяни неодноразово мобілізовувалися на завоювання територій, заселених іншими національними групами, засновували військові поселення в регіонах, що їх вони називали «Росією», як тільки там був облаштований перший російський ґарнізон. Більш ніж будь-яка інша книжка «Атлас» розвінчує міф про численні вторгнення на російську землю. У ньому вказується, що етнічна Росія залишалась фактично вільною від іноземного поневолення після утворення Московської держави; короткотривалі польське та французьке вторгнення відповідно 1610 і 1812 pp. зводились до вузької колони вояків, що проходили значні відстані на їхньому шляху до Москви, тоді як незліченні російські села та міста провадили свої справи як у давні віки, ніколи не бачивши іноземного вояка в своєму середовищі й ніколи не платячи податків загарбникові. На початку XIX ст. середня швидкість людини, яка їхала верхи, була приблизно 13 миль за годину 37. Польський набіг на Москву та французька спроба окупувати Росію проводились уздовж шляху, ширина якого рідко коли перевищувала 50 миль. Німецьке вторгнення у 1941 p., хоч і було катастрофічним у багатьох аспектах як для росіян, так і неросіян, знищило найбільше радянські республіки Україну та Білорусь. Згідно із відомим зауваженням Нормана Дейвіса (Norman Davies) щодо твердження про начебто 20 мільйонів росіян, які полягли у війні, то, за його словами, вони не
