Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм - Єва Томпсон

культурних питаннях усе ще переважає в американському академічному дискурсі щодо Східної та Центральної Європи, і вона є одним із чинників, що формують погляди, на яких протягом останніх двох поколінь базувалася політика «Росія на першому місці» значної кількості науковців-славістів у Сполучених Штатах 20. І це відбувається незважаючи на той факт, що перелік осіб, які підтримували розширення НАТО в центрально-східній Європі, читається як «Who’s Who» американської дипломатії. Прихильне ставлення до Росії в публікаціях і політиці таких організацій, як Американська асоціація підтримки славістичних студій та Американська асоціація викладачів слов’янських і східноєвропейських мов, можна побачити вже у змісті їхніх відповідних журналів і в назвах секцій їхніх конференцій: в обох цих випадках Росія трактується так, ніби вона є єдиним об’єктом, вартим серйозного та виваженого аналізу і коментарів. Периферія сприймається як користувач інтелектуального багатства, накопиченого в Москві та Санкт-Петербурзі. Імперське самосприйняття Росії надалі прихильно зустрічають у наукових колах, незважаючи на те, що постколоніальний дискурс уже істотно змінив самосприйняття західних імперських сил.

Кумулятивний результат утримання застиглого іміджу Росії на його імперіалістичному етапі, характерному для XIX ст., призвів до прийняття за чисту монету, без жодних сумнівів, того тону скромної невинності, який пронизує значну частину російської літератури — від Гоголя і Достоєвського до Распутіна та Солженіцина. На відміну від цього, у західному дискурсі зараз є звичним самоусвідомлення колоніальних провин. Таке прихильне ставлення, зумовлене прочитанням російської літератури на Заході і в самій Росії маскує колоніальну експлуатацію і зміцнює в російському культурному дискурсі некритичне самосприйняття, яке іноді помилково мають за психологічну глибину. Хоча бачення національної величі, що ґрунтувалася на колоніальній геґемонії, було сформоване також і у Великій Британії, Франції та США, однак зрештою повітряна кулька захоплення собою луснула, і виявився темний бік гноблення та дискримінації Інших. Проте цього не сталося в Росії — ні в культурному, ні в політичному плані. Як висловився Річард Пайпс (Richard Pipes) у 1997 році: «Модифікована доктрина Брежнєва все ще жива. Деколонізація відбувається досить мляво» 21. Пітер Форд (Peter Ford) зазначив, що «у серцевині ставлення Росії до її колишніх колоній лежить загальне глибоке переконання, що російська імперія мала позитивний вплив, який вітали народи Кавказу, Середньої Азії та Східної Європи» 22.

На відміну від колоній Заходу, котрі дедалі гарячіше сперечаються зі своїми колишніми правителями, народи колишніх російських колоній переважно зберігають мовчання. В окремих випадках їм бракує національних еліт із західною освітою і завжди — заохочення з боку західних наукових кіл, які могли б вказати, що питання, пріоритетні для цих народів, заслуговують на розгляд. Їх надалі сприймають у парадигмі, пов’язаній з Росією, радше як об’єкти російського сприйняття, ніж як суб’єкти зі своєю власною історією, позицією та інтересами. Джордж Кеннан, з упертістю, характерною для імперіалістичних вчених, продовжує вживати термін «росіяни», коментуючи радянську політику та прогнозуючи те, що робитиме Російська Федерація в майбутньому. Такий підхід до проблем означає, що неросіяни не лише не беруться до уваги, а й що вони не повинні братися до уваги 23.

Народи, над якими було встановлено гегемонію, структурували свій дискурс радше навколо питань іноземного гноблення та боротьби за визволення від нього, ніж навколо досягнення менш явної, але більш певної перемоги, яку могли дати постколоніальні дискурс і перспектива. Не до кінця зрозуміло, чи постколоніальний дискурс був вбитий у зародку цензурою та погрозами (що було, безперечно, потужним чинником у культурній політиці Росії), чи ж перегляд проблем колоніалізму був неможливий через бідність, поширену на територіях, де домінувала Росія. Захід інтерпретував брак такого дискурсу відповідно до правила, яке каже, що коли немає дискурсу, то немає і проблеми. Як виразно показали постколоніальні письменники, на тих, хто представлений у літературі не самостійно, а через когось, неминуче очікує пониження статусу. Тоді як орієнтовані на Захід суб’єкти російської та радянської імперії витрачали свою енергію на опір русифікації та совєтизації, радянська та російська влада досягли в публікаціях російською мовою помітних результатів у формуванні стереотипних уявлень про такі непокірні’ суб’єкти своїх імперій. Розміщення цих публікацій на Заході було співмірним із військовим і політичним статусом радянської імперії. Питання побудови стереотипів такого роду ще очікує ретельного вивчення.

У зв’язку з цим, твердження постколоніальних коментаторів про те, що історія є «дискурсом, за допомогою якого Захід утвердив свою гегемонію над рештою світу», некоректне 24. Світ ніколи не був поділений на дві рівні частини — Захід і не-Захід. Таке подвійне бачення нехтує тим фактом, що Росія докладає гігантських зусиль для творення історії — історії, яка частково суперечить, з одного боку, історії, складеній Заходом, а з другого — історії, яка підтримується зусиллями тих, кого колонізувала Росія. При цьому Росії вдалося успішно накладати частини свого історичного дискурсу на дискурс, створений Заходом, або змішуючи їх, або включаючи власний голос у формі коментарів чи приміток, котрі подаються як загальновизнані. Входження до західного дискурсу, сказати б, через бічні двері, забезпечували невидимість Росії як третьої сторони.

Росію іноді сприймають як «двоюрідну сестру» Заходу — цьому допомогли династичні зв’язки між Романовими й Віндзорами, так само, як інші зв’язки давніх російських родів із Заходом. За таких обставин західні письменники такою мірою користуються сукупністю російських тлумачень, посилань і характеристик (і пов’язаних з ними нахилів, симпатій і упереджень), що російське аґресивне самоствердження стає майже невидимим. Лише той факт, що у західних університетах практично відсутній дискурс про російський імперіалізм, навіть у постколоніальні часи, свідчить про ступінь успіху в риториці, якого досягла Росія. Отже, Центральна та Східна Європа, Сибір, Середня Азія та землі на берегах Чорного та Каспійського морів є, по суті, білими плямами на постколоніальній карті світу, і їхню географію та культуру відносять до «Російської імперії», «Радянського Союзу», «радянського блоку» або «російської сфери впливу». Провідний американський советолог Стівен Коен (Stephen Cohen) з Прінстонського університету відомий своїм висловлюванням про те, що Михайло Горбачов організував зміни в Росії та Східній Європі, і Росія повинна відновити свій вплив у регіонах, які вона була змушена покинути, і що, зрештою, вона це зробить 25. Образливі думки про те, що російські домініони залишилися під владою Москви добровільно, проявляються у таких висловлюваннях, як «країни Варшавського договору», «комуністичні країни» і «Росія та її численні національності». Тоді як постколоніальні вчені вказали на суперечності «Британської Співдружності», стосовно Росії такий процес навіть не розпочався. Певну роль відіграла також і наявність часткової згоди колонізованих народів на колоніалізм, так, як це мало місце у колоніях Заходу в XIX ст. 26

На відміну від колоніальних держав Заходу, які Гарантували людям своїх титульних народів