Горло співуче нехай буде за довгу трубу.
Годі тих скарг, Філомело{65} журна, на тирана-фракійця!
Горю з перебігом літ угомонитись пора!
Рідкісний птах не живе — його, тужлива, оплакуй:
[10] Ітіс — велика, але ж давноминула журба.
Всі ви, хто порухом крил верстає путь у повітрі, —
Плачте! Та понад усіх, горлице, ти розпачай!
Ви душа в душу обоє жили, у злагоді повній,
Вірність аж до межі, з вами, несхитна, ішла.
Чим був з Фокіди юнак{66} для Ореста з Аргоса, тим же,
Горлице, поки ще жив, був той папуга тобі.
Що то за вірність була! Пір’їн яке різнобарв’я!
Голос, що так озивавсь на усілякі лади!..
Скільки то втіхи було, як тебе, окрасо пернатих,
[20] Милій приніс я — і що?.. Он уже мертвий лежиш…
Що ті смарагди крихкі супроти крил твоїх сяйва?
Дзьобик — шафраном яснів і променів багрецем.
Де ж іще інший є птах, щоб так наслідував голос,
Щоб наче справді слова з горла свого видавав?..
Заздрості жертвою став — до грізних боїв не хилився,
Був говірким і любив спокій та мир над усе.
От перепілки: жити для них — означає сваритись,
Думаю, саме тому довго, сварливі, живуть.
Ситий — крихтою був і такий говіркий, що частенько
[30] Навіть на корм не дививсь, як не годили тобі.
А полюбляв ти горіх або мак, що сон навіває,
Спрагу вгашала бодай крапля простої води.
Пажерний яструб живе, в повітрі кружляючи, й каня,
Й галка, що кряче всякчас та накликає дощі,
Як і ворона — ненависний птах зброєносній Мінерві{67} —
Може прожити вона ген аж за дев’ять віків,
Згинув же — він, говіркий, відлуння мови людської,
Дар, що сюди завітав з крайніх околиць землі!..
Долі жадлива рука по найкраще звикла сягати,
[40] Гірше — вповні свій вік, аж до кінця проживе.
Бачив нікчема Терсіт похоронний огонь Філакійця{68};
Гектор — попелом став, поки брати ще жили…
Зайве нагадувать, як господиня благала за тебе,
Як ті благання тремкі вітер по морю розніс…
Сьомий визирнув день, а восьмий — вже не всміхнувся,
Пáрка-бо нитки життя не приточила тобі.
Не заніміло, проте, у горлі затерплому слово,
Мовив, півмертвий уже: «Люба Корінно, прощай!»
Під Єнісейським горбом гайок дубовий темніє
[50] І зеленіє земля в росяних травах довкіл.
Там, якщо віриш мені, сумирне селиться птаство,
Й не проникає туди жоден пернатий хижак.
Зелень поскубують там на роздоллі лебеді чисті
Й фенікс — єдиний зразок вічного роду свого.
Віялом там розпускає свій хвіст і птиця Юнони{69};
Голуб з голубкою там ніжно воркують собі.
Прийнятий в їхню сім’ю, у гостинному гаї, папуга
Тим диво-хистом своїм мирних чарує птахів.
Над кісточками — горбок, для пташки — надто великий;
[60] Камінь маленький зате і коротенький двовірш:
«Як господиня любила мене — розумію з нагробка.
Більше, ніж навчений птах, мовою я володів».
7
Доки докори нові раз од разу я слухати маю?
Вже й остогидла мені зброя моя захисна.
Варто зирнути на верхні ряди в мармуровім театрі,
Вже дорікаєш: «Ага! Он котру оком пасеш!»
Варто й на мене зирнути якійсь, і то випадково, —
Вже щось вичитуєш ти, пильна, з обличчя її.
Жінку якусь похвалю — уже з нігтями мітиш у чуба,
Лаю — вважаєш: «Хитрун! От напускає ману!»
А зарум’янивсь: «Ти бач, охолов до мене, напевно»,
[10] Зблідну: «Когось покохав!» — підозріваєш мене.
Хай би й справді провину якусь я чув за собою:
Легше-бо кару нести, як по заслузі вона.
Ти ж без вини винуватиш мене, пусте тобі в ум йде,
Так-ото гнів свій ваги ти позбавляєш сама.
Глянь на осла-вуханя, на ту бідолашну тварину:
Скільки його не шмагай, він не перейде у чвал…
Ще одне: лаєш за те, що з майстринею зачісок хитрих,
Із Кіпассідою я… ложе твоє осквернив.
Будь я таким ласуном, то хіба ж, подумай, на служку,
[20] Служку просту — о боги! — міг би поквапитись я?..
Хто з-поміж вільних рабині б хотів? Кому було б мило
Плечі, де слід батога, брати в обійми свої?
Ще ж та служниця, додай, з умінням подиву гідним
Зачіски може робить — ціниш те вміння її.
Чи до тієї, що вірна тобі, залицятись безпечно?
Облизня б тут же схопив, вийшла б і справа на яв.
Тож і Венерою, й хлопця крилатого луком клянуся —
Класти на мене вину жодних не маєш підстав.
8
Ти, що могла б і сто сот укласти зачісок різних,
Ти, Кіпассідо, кому впору б чесати богинь,
Ти, що й до любощів хист, як я пересвідчився, маєш,
Більше мені помічна, ніж навіть пані своїй, —
Хто про зв’язок наш доніс, відкіль дізналась Корінна,
З ким до любовної гри в ліжко лягаєш не раз?
Може, рум’янець видав мене чи слово, зірвавшись,
Їй підказало, що ми бавимось потай тепер?..
Сам же я застерігав: зі служкою гра — небезпечна,
[10] Хто на ту стежку ступив — глузду бракує тому!
Втім, Брісеїди жадав, рабині, сам фессалієць{70};
Фебову жрицю кохав перший з мікенських вождів{71}.
Я — не могутній Ахілл, не Тантала внук, то чи мав би
Нехтувать тим, що колись миле було владарям?
Оком пильнішим на тебе колись-то твоя господиня
Глянула — й тут же тебе кинуло, бачив я, в жар.
Я зате не розгубивсь; пам’ятаєш, став
