Метаморфози - Публій Овідій Назон
367 Ті, що від них похмурніє обличчя лискучої повні
368 Й скопища хмар дощових на отецькім чолі бовваніють.
369 Так і тепер від її ворожби затуманилось небо,
370 Млою дихнула земля. У пітьмі супровідники Піка
371 По манівцях розбрелись. Володар одинцем залишився.
372 Вибравши місце та мить: «Заклинаю, — звернулась до нього,—
373 Зором очей твоїх, красеню, сяйвом юнацької вроди,
374 Що полонила й мене і з богині прохачку зробила,—
375 Зглянься на пристрасть мою, всевидюще зроби своїм тестем
376 Сонце, зневажити Кірки, Тітана дочки, не наважся!»
377 Він і проханням, однак, і богинею знехтував, гордий.
378 «Хто б не була ти, — їй кинув, — не буду твоїм. Полонила
379 Інша мене, і хотів би я вік бути в тому полоні!
380 Не оскверню позашлюбним коханням подружнього ложа,
381 Хай лише доля щадить мені Януса доню — Співучу».
382 Марно його наблагавшись, таке прорекла Тітаніда:
383 «Дорого сплатиш за це! Вже тебе не зустріне Співуча!
384 Що погордована може й закохана жінка, — побачиш;
385 Я ж і закохана в тебе, і я ж погордована — Кірка!»
386 Двічі тоді повернулась до Сходу й до Заходу двічі;
387 Різкою тричі торкнулась його, прошептала щось тричі —
388 Й він утікає, та так уже швидко, що врешті й самого
389 Диво бере; замість рук помічає розправлені крила,
390 Подив у гнів переходить: обурений тим, що раптово
391 В лісі латинському птахом новим оселитися мусить,—
392 Дзьобом об стовбури б'є, розколупує гілля розлоге.
393 Барва хламиди позначила пурпуром дятлові крила;
394 Пряжка, що золотом щирим недавно вгризалася в одяг,
395 Пір'ям стає: золота коло шиї виблискує смужка.
396 Все стало іншим тепер, лиш ім'я не змінилося в Піка.
397 А супровідники, по чагарях розійшовшись, тим часом
398 Піка гукають, але надарма. Владаря не знайшовши,
399 Раптом надибали Кірку. Вона розчищала повітря,
400 Вітрові й сонцю дозволила врешті розсіяти хмари.
401 В чарах злочинних її звинувачують, Піка жадають.
402 Далі й погрожують їй, ухопитись готові за зброю.
403 Та ж із отруйного зілля розбризкує соки смертельні,
404 Ніч і нічні божества із глухого Еребу й Хаосу[50]
405 Кличе; протяжним виттям зазиває трилику Гекату.
406 З місць — чи не дивно казати таке? — позривались дерева,
407 Стогін земля подала, побіліла діброва сусідня,
408 Соком окроплений луг заросився краплинами крові,
409 Навіть каміння, здалось, одізвалося хриплим зітханням.
410 Наче собаки загавкали скрізь, по землі розповзлося
411 Темне гадюччя, довкіл замаячили душі, мов тіні.
412 Всі, хто там був, її чарів жахнулись. І, поки стояли,
413 Мовби німі, вона лиць їх торкнулася прутом чаклунським.
414 І від торкання того дивовижні, всілякого роду
415 Звірі ввійшли в юнаків — не лишився ніхто з них собою.
416 Низько нахилений Феб золотив уже берег Тартеський.
417 Марно ж очима і серцем палким виглядала Співуча
418 Мужа свого. По сусідніх лісах розбрелися з вогнями
419 Хто тільки міг — і прислуга, й народ — за пропалим шукати.
420 Німфі ж не досить розпачливо зойкати, битись у груди,
421 Рвати волосся — їй мало того; наридавшись, із дому
422 Вибігла й, мов навіжена, полями латинськими бродить.
423 Шість разів — ніч, западаючи, й сонце, зринаючи знову
424 Стільки ж разів, її бачило — як і без сну, і без їжі
425 Йшла навмання вона через долини й гірські перевали.
426 Бачив останнім її, від блукань та страждань непритомну,
427 Тібр, — як на звивистий берег упала знеможеним тілом.
428 Там зі сльозами й слова милозвучні, навіяні болем,
429 Жалісно й тихо ронила вона; помираючи, лебідь
430 Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню.
431 Врешті, змарнівши від туги тонкою зробилась, а далі
432 Зовсім розтанула, зникла, мов дим, у прозорім повітрі.
433 Назвою місця засвідчено це: стародавні Камени,
434 Німфи журбу вшанувавши, його йменували «Співучим».
435 Тож не одне впродовж року повільного там і почув я,
436 І спостеріг. Але тут, хоч засиділись ми, розлінились,
437 Мусимо знову плисти, на вітри покладатися знову.
438 Прикрі до того ж Тітанія нам віщувала дороги
439 В безкраях моря непевного й різні на ньому пригоди.
440 Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя».
441 Змовк Макарей. Тут пестунку Енея схоронено в урні
442 З мармуру. Свідчить про це на могильному пагорбі напис:
443 «Тут Каєту, мене, вихованець, побожністю славний,
444 Сам, як належить, спалив, од ворожих вогнів врятувавши».
445 Вже від порослого травами берега шнур одв'язали,
446 Вже їх вітрило несе — від оселі зловісної далі,
447 Від заклинань. Перед ними — ліси, де затінений млою
448 Тібр, закружлявши піском, проривається, жовтий, до моря.
449 Дім і дочку владаря, що від Фавна родився, — Латина
450 Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим
451 Людом війну. Наречену відстоював Турн ошалілий.
452 Згодом Тірренія вся приєдналась до Лацію; довго
453 Серед запеклих боїв нелегка перемога кувалась.
454 Кожен іззовні будь-що свої сили поповнити хоче.
455 От і в рутулів росте, й у троянців ряди свої множить
456 Військо. Еней недарма вирушав до
