Декамерон - Джованні Боккаччо
Оповідка друга
Костанца любить Мартучча Гоміта; почувши, ніби він загинув, з розпачу випливає сама-одна в море на човні і прибивається до Сузи; знайшовши коханого живого в Тунісі, вона одкривається йому. Мартуччо, що за добрі поради сподобився ласки в царя туніського, одружується з нею і вертається в Ліпарі багатим чоловіком
Почувши королева, що Панфілова оповідка кінчилася, похвалила її вельми і веліла заступити чергу Емілії. Та зразу ж і почала:
― Усякий повинен по щирості радіти, коли бачить, що нагорода відповідає прагненню, а тим, що любов заслуговує радше на втіху, ніж на горе, любіше мені сьогодні королевину, чим учора було корольову, волю вволити.
То знайте ж, милії мої подруги, що недалечко Сицилії є такий собі острівець Ліпарі, де недавно жила одна вродлива дівчина на ймення Костанца, дитина значного роду. В неї закохався один тамтешній молодик на прізвисько Мартуччо Гоміто{172}, хлопець гарний, звичайний і до всякого діла дотепний. Дівчина полюбила його рівно і тоді тільки щасливою чулася, як милого свого бачила. Мартуччо хотів притьмом її сватати і прислався до вітця її, та той одказав, що не оддасть дочки за убогого.
Роздосадувався хлопець, що ним через бідність тую згордовано; зібрав деяких товаришів і родичів та й заклявся, що тоді лишень додому поверне, як багатим стане. От подався він з ними в море та й став по узбережжю берберійському корсарувати: де, було, спобіжить кого слабшого, то зараз і сплюндрує. Добре й велося йому в тому здобичництві, та не знав необачний, що таке «годі» і мало було Мартуччові й товариству його тих скарбів незліченних, що за короткий час доскочити зуміли, захотілося їм мати ще й надто. Одного дня напали на них сарацинські галери; після затятого бою перемогли їх сарацини, корабель розграбували й потопили, людей кого в воду повкидали, а кого в полон забрали. Попався в неволю і сам Мартуччо; довелося йому в хурдизі туніській не рік та й не два світом нудити.
Незабаром на Ліпарі пройшла поголоска ― і то не один хтось казав, а од багатьох людей чули, ― що Мартуччо з усім своїм товариством на морі загинув. Дівчина, що й тоді дуже журилася, як він був поїхав, тепер, як зачула про його загибель, довго-довго плакала і порішила, що вже їй на сьому світі не животіти. Руки накласти на себе не наважувалась, та прибрала іншого способу, як би померти. Викралася нишком уночі з дому батьківського, пішла до пристані і побачила там, на одшибі од інших суден, човна рибальського з щоглою, вітрилами та веслами ― рибалки, напевне, щойно вийшли з нього. Сіла вона в той човен, одіпхнулась од берега (на тім острові усі жінки в морській справі дещо тямлять), а тоді розпустила вітрила, кинула весла й кермо ― нехай несе вітер куди хоче: або переверне десь у морі човна без керманича й поклажі, або розтрощить об якусь скелю; якби вже й захотіла вона порятуватись, то не змогла б, усе одно потонула б. Загорнувшися з головою в плащ, вона лягла, плачучи, на дно човна.
Та не так сталося, як вона собі гадала: вітер з півночі дмухав досить лагідно, хвилі на морі не було, і човен ішов добре; другого дня надвечір прибило її до берега коло міста Сузи, миль за сто вище Туніса. Вона того спершу була й не помітила, бо так у човні й лежала, голови не підводячи. У той саме час, як човна до берега пригнало, одна бідна жінка прибирала там мережі, риболовецькі; побачивши човна, здивувалась вона, що він отак із напнутим вітрилом на землю нагнався. Думаючи, що рибалки позасинали, вона підійшла до човна, та нікого там не побачила, крім сонної дівчини. Давай вона її гукати-термосити та й розбудила-таки і, впізнавши з одежі, що то християнка, спитала в неї по-італійськи, як се вона припливла сюди сама-самісінька в тому човні. Почувши рідну мову, подумала Костанца, що вітер, очевидно, обернувся і знову заніс її до Ліпарі; вона одразу встала, розглянулась навкруги і, не впізнавши сієї містини, спитала в жінки, де се вона. Жінка одказала:
― Дитино моя, ти в Берберії, неподалік од Сузи.
Як почула те дівчина, стала нарікати, що Бог не послав їй смерті; збентежена й засоромлена, не знаючи, що їй діяти, сіла коло човна та й заплакала. Жінці стало шкода її, вона потішала дівчину, як могла, повела її до себе в хатину і допиталась у неї миром та ладом, як вона сюди потрапила. Дізнавшись, що дівчина відколи вже нічого не їла, жінка дала їй шматок черствого хліба, риби й води; насилу впрохала її попоїсти.
Тоді Костанца спитала тую жінку, хто вона така, що говорить по-італійськи. Та одповіла, що звуть її Карапреза{173}, родом сама з Трапані, а тут служить у рибалок-християн. Почувши ім'я Карапреза (се єсть «дорога здобич»), засмучена дівчина якось мимоволі взяла його за добру призвістку; в душі їй засвітала якась недовідома сподіванка, а вмирати вже не так сильне хотілося. Не признавшися жінці, хто вона і звідки, Костанца почала благати її, щоб вона зглянулась на молоді літа дівочі і порадила, як їй тут од усякої наруги вберегтися. Карапреза була добра жінка; не сказавши їй зразу нічого, вона збігала на берег прибрати рибальське начиння, а потім вернулася знов до дівчини, загорнула її добре в плащ і повела до Сузи. Як увійшли вони в місто, жінка сказала:
― Поведу я тебе, дівчино, до однієї статечної сарацинки, у якої роблю дещо по хазяйству; то жінка стара і має добре серце. Я замовлю за тебе слово і думаю, що вона прийме тебе залюбки за рідну дитину, а ти ж гляди, як у неї житимеш, старайся їй якнайліпше догодити, аж поки Господь не пошле тобі кращої долі.
Як же сказала Карапреза, так і зробила. Стара сарацинка, вислухавши жінчине оповідання, подивилась
