Українська міфологія - Володимир Галайчук

сі, не переΐздіт. Вони, я, каже, може, я десіть метрів проїхав — як щос у долоні… Ага, правда, — вони як злізли з фіри, а перед ними стоїт сніп кукурудзє́нки. Стоїт, листячком махає. А вони думали, що коні напудились цего снопá. Хтіли його… за… то… і викінути. Воно ни бере. Вони ще раз… і їм самим вже стало страшно, і тогди вони стали коні ці перепрігати, і вони як минули цей сніп (вони минули сніп, не їхали на сніп), минули і, каже, мо’, так з десіть метрів, і як щос заплеще в долоні! Як заирже, так «Га-га-га-га-га!» Як коні рушєють — то чуть віз не розтелéпали. Так шо колись цего бýло повно. Там, казали, салдати погинули в австрійску війну, і їх не переховали, ні нічо’. То Кругла Мóчіра, як їхати на Дýбки, і там поклали хрест цим салдатам, але не переховали».[116]

Показово, що нерідко підкреслюється саме властивість коней відчувати чорта, адже кінь і сам нібито від дідька:

«Коняки ни мона святити, свячонею водою ни мона коняки, вони з чорта. Казали… тогó… чорти не давали людям робити, а Бог сказав: «Запряжіте та їдьте». То бачте — вона й несе — біда відає єк… То ж не віл. А віл, корова із тогó… ой, як вам сказати… із соломи. Корова з соломи і віл, а кінь із чорта. Його не мона…»[117]

Іноді ознакою чорта є винятково акустичні прояви:

«Буває, шо начинає ревти перед тобою в лісі, нечиста сила якась, лякаха, а не видно нічого».[118]

Окрему групу оповідок та бувальщин становлять ті, у яких людину ніби щось кличе:

— «По ягоди пошов. І то не нада ніколи обгукуватса в лєсі, когда гукає. Особєнно в двєнадцать часов дня. Ніколи не ’бзивайсь. Мене гукає, гукає: «Гу-гу!» Я собє: «Гу-гу, гу-гу!» І набрав уже ягод півкорзіни. Колі чую: «Гу-гу!» Да й все ближе та й ближе. Як зорвавса вітер, такий ураган: дерева трощит, ламає; свище, вищить. Я як став утєкати, — тіє ягоди вісипав геть усє. Насілу уйшов на чісте».[119]

— «Да, було таке, шо лякало. Колісь покойну мою матку гукáло. Прíйдзє і гукає. Дак яна вже давай жáліцце. Дак я бабі пожалілас, а баба каже: «Ото як прíйдє да будє гукать, дак скажи — насєругó». Дак я матци сказала, дак менє́ пришло гукáть. Се лічно менє. Дак я як ізлякаласє… Значить, раз я вже дозналасє, шо як треба сказать, дак ано пришло да менє гукнýло. […] А Бог його знає, шо яно таке. І прóйдє да гукає їє на ймéннє…»[120]

Типовою для оповідок та бувальщин про чорта є ситуація, коли він лякає людей, які хизуються своєю безстрашністю:

— «А це вже недавнє, це дядько Миколай мой… Да вун же здоровий такий, вун николи ничого не боявся, да вун каже: «Ти давай мені і гарєлку, і даннє давай, і шо хош, только труйки не давай, — а я цього не боюс…» Ішов з вечурок, герой такий, от бежит баранчик. Вон давай переймати, а той баранчик — там плот такий був високий, у Чижикова — да плиг через цей плот, да як зарегоче, каже: «А зловив?» Каже: на мені все й постило. Злекавса… Злий, чортик».[121]

— «Партійний, вон николи не вєрив цьомý, цьо ше до войни, а вон був голова сєльсавета. То йшов одо от цього переєзда, шо до Олєвска, і єму на плєчи як залєзло, і вун ньос до самої хати — не мог донести, таке важке. Да токо в калідор уходить, у свой, і воно як свісне, як рованé, то й крішу зорвало йому. «Да, отепір я, — каже, — вєру, шо є ля́качки».[122]

— «Це на Боговой рєчці. А не було ж мостков колись, а кладки були. А його не пускали додому, його батьки тут жили в Любимовці, а вон на хутарі жив, батько мой, ше молодим був. Да ка’ут [батько]: «Я й не боюси. Ка’ут, шо тут лекає». А вун іде по кладці да каже: «Я й не боюси». А йому шось ка’е: «От і побоїси…» Шарах його в воду с кладок! А вон знов влєзе на кладки. Да питає [його знов]: «Так не боїси?» Каже: «Не боюси…» Знов туди [пхнуло]. «О, — каже, — це вже злекавс». — «До йди додом…» Да й прийшов — обкупаний такий, обкупаний. Не п’яний, ничого».[123]

Лякає чорт зазвичай у певних місцях, які є майже біля кожного села. Іноді демонологічна характеристика «нечистого» місця нічим не зумовлена. Стабільно до таких територій відносять кладовище, болото, пустки, перехрестя, містки, місця чиєїсь дочасної смерті та ін.

Добре відоме в Україні загальнослов’янське вірування, згідно з яким чортів побиває блискавка. За легендою, коли чортові стало самотньо, Бог порадив йому вмочити палець у воду й стріпнути позад себе. Той, одначе, умочив цілу руку і як почав нею трусити, то з того наплодилася сила-силенна дрібних чортів. Побивати дрібних чортів Бог доручив пророкові Іллі (або архістратигові Михаїлу). Вважали, що Ілля їздить небом у громовій колісниці та уражає бісів блискавицями, де б вони не ховалися: у деревах, під каменями чи навіть у людях. Ознакою того, що блискавка поцілила в чорта, є залишки смоли:

— «Колись на небі ангéли зробили такий бунт. І святий Михаїл тото всьо скинув наниз. І то в’ни сі поробили диявóли. А д[и]вітьсі: як гримит — є так, шо грім пролетів, а є так, шо палит. То там, де спалив, де є огень уже від грому, шо там убиває вже того нечистого духа. Бо є духи чисті, а є нечистий дух, злий дух. То ше колись так казали».[124]

— «Ота стріла, яка на небі блискає, така іде до самої землі. А далі вона його (чорта — В. Г.) побиває і десь діваєця».[125]

Саме з такою ситуацією гуцули пов’язують появу надзвичайної сили в Довбуша:

«Колись грім гримів, блискало і грім гримів. А щьезник сидів у гаджюдзі (молодій смереці — В. Г.). А це був простий хлопец, Довбуш. А вин уздрів, шо щьезник, вибачте, штани стігає, та й це блóскавицею отак цей, а цей задницю показує. А вин був іс пушков, та й вбив його. Стрілив та вбив. Іщьезника. А Гóсподь Бог дав їму так, шоби їго ні куля си не ловила, так аби вин був силний. Він так собі Бога